Читати книгу - "Вибрані твори"

Так застав її 1917 рік, зовсім непідготовленою до життя і вростання в український світ.

Батьки були українцями, але не виховували своїх дітей по-українськи. Тепер стають батьки активними українцями, але на дітей, в цьому відношенні, не звертають уваги. Діти були заскочені революцією. Універсали, прапори, паради — все нове й небувале, незрозуміле. З українськими прапорами після вступу Муравйова в Київ зник батько, що як міністр евакуювався з урядом. З ним зник і старший брат, що, полонений стихією української революції, раз глянувши на лави українського війська, що проходило зі співом «Запорозького маршу», пішов до Української Армії. Мати говорила тепер з московським оточенням принципово по-українськи, але з дітьми далі по-московськи... Олена з молодшим братом обертались між товаришами по школі та забавах в парку Політехніки, але Київ для них залишався «російським» містом. Не розуміли, в чому тут річ.

Одного дня, коли в Києві була українська влада, стався такий випадок: до дверей помешкання хтось застукав, і коли мама відчинила, на порозі з’явилась постать висока, струнка, молода, але з дуже худим і вимученим обличчям. Всім стало ясно, що це один з тих, які повертаються з німецького полону. Він запитав московською мовою: «Тут живуть українці?» Відповідь — «Так!» Незнайомий безсило опустився на крісло й почав плакати, крізь сльози оповідаючи:

— Три роки тому це було російське місто, а тепер українське. Я князь Трубецкой. Місяць тому я увійшов на територію Росії, але знаходжу — Україну. Де ж Росія?

Йому було пояснено, що Росія починається на північ від Курська.

Для малої Олени це була перша лекція про українську революцію. За нею прийшла і друга. На парад в честь союзу української армії з денікінцями мати не пустила. Але коли незадовго після музики почулись постріли, всі вибігли на вулицю. Від Хрещатика мчав кіннотник. З пістолем в руці нагнувся над гривою коня, а за ним маяв чорний довгий шлик. На нього сипались запитання — що таке? що сталось? — У відповідь він радісно вигукував: «Наконєц опять бйом русскіх!»

Ця радість захопила Олену. Цей казковий лицар став втіленням краси і мрій. Став ідеалом, за яким треба було всіх міряти. І її дорогий батько, і коханий брат серед тих, що тепер б’ють «русскіх», хоч і не знала тоді, за що їх, властиво, бити. Але питання такі не довго мучать дітей. Діти мають більше «важніших» справ. У кожному разі й цей казковий лицар говорив по-російськи.

Так пройшов рік 1919-й, а далі — 1920-й, 1921-й. Батько й старший брат вийшли на еміграцію. Мати лишилась без засобів до життя з двома підлітками й вічним переслідуванням совєтської влади: «Твой муж петлюровец!»

Приходять голод і злидні. Після дореволюційних достатків дому талановитого інженера, що завжди мав відповідальну й дуже добре платну працю — була це велика й жорстока зміна. Але до неї вже призвичаїлись всі. Київ голодував від 1917 року. І дім міністра української держави мало чим різнився від дому переслідуваної жінки петлюрівця. Тому та зміна пройшла майже непомітно. Замість проходів з гувернанткою, прийшли проходи на Євбаз міняти речі на хліб. Замість парфум і кокард у волоссі — прийшла нафта, щоб хоронитись від вошей і тифу. Замість гімназії — трудова школа. На місце виїздів на літо на Кавказ чи в Святі гори — прийшли виїзди за місто по картоплю та біганина, як післанець в тій чи іншій установі, щоб щось заробити.

писала Олена Теліга про часи, коли скінчилося її дитинство.

У сірих гнітючих обставинах підсовєтської дійсності виростало «дівчатко довгоноге» зовсім не совєтською дитиною. Воно не приймало науки ані історичного, ані якого-небудь іншого матеріалізму. В роках голоду, злиднів, розкладу й деморалізації, її ясно-карі, бездонні й проникливі очі дивились понад цим всім в далекі обрії іншого світу. Світу романтики, краси й чистоти. Брутальні пропозиції матросів продати себе замість сукенки навіть не ображали дитини — вона в своїй дитячій наївності просто не розуміла про що ходить.

Але ось настав час прощання з дитячим світом і час прозріння, щоб побачити дійсність. Ця дійсність ще не була для дитячої душі й мозку ясною. Взагалі, все ніби було прислонене важким і їдким димом большевицько-го пожарища. Але «довгоноге дівчатко» таки бачило, що приходить новий світ. Замість вигоди батьківського дому приходить тверда боротьба за існування. І ця твердість, ця жорстокість стає домінантою сучасності.

Парки переорані ґранатами. Альтанки в Києві розсипаються — починається наступ заводу, що кує зброю для відродженого московського імперіалізму. Компартія трощить все, що пахне людиною, що хоче бути собою, а не безвольним коліщатком машини державного капіталізму. Варварське ҐПУ розчавлює все, що не хоче прийняти (і то «з переконання»!) офіційно приписаних поглядів і вірувань, опертих на матеріалізм і потреби змодернізованої та удосконаленої тюрми народів. Людина мусить стати роботом. Богом-отцем — компартія.

Богом-сином — машина. А над розкладеним і кинутим у хаос маразму світом ширятиме, як Дух святий — кривавий кондор у постаті начальника ҐПУ.

Люди мають любити за «рефлексологією». Мистецтво