Читати книгу - "Вибрані твори"

Такою була дійсність, на яку гляділи очі підростаючої поетки.

Вона не знала досі, скільки загинуло людей у боротьбі з цим молохом. Не знала, як задихався Марко Антіох, що не вмів собі уявити світу без Бога. Не чула розпачливого крику зламаного світу поетки краси Ладі Могилян-ської: «Що ж нам робити, як ми не забули днів легендарних смішної романтики»...

Не чула й не знала. Але людина й кров нескорених лицарів степового українського Тексасу — були в ній сильніші за систему, що хотіла зґвалтувати її душу. Душа її розвивається своїм власним шляхом. І живе вона серед сіро-понурої дійсності — у своєму власному внутрішньому світі. У тому світі — хоч навколо їдкий дим пожарищ, виття шакалів — світить сонце, і тчуться мрії про першу любов, про мужні очі лицаря. І в цих мріях у п’ятнадцяту осінь свого життя чула майбутня поетка, як її дитячі дні «втікають швидко, як малі ягнята». Але дивно: доганяти їх не хочеться. Приходить щось нове, незнане, цікавіше.

Та радість була більша від суму.

Так з дитини народилась дівчина. Але це ще не було народження ні жінки, ані українки. Це ще не була любов, лише передчуття любові. Любові серця, любові до Києва як серця України.

Дальше існування родини «петлюрівця» в системі «найсвобіднішої в світі країни» — було неможливе. Мати вирішує перебиратись з дітьми за кордон, до батька.

Доїхали потягом до Вінниці — тут контроль: куди, чого, за чим, до кого, звідки, папери, посвідки і т. д. — врешті арешт. Викрутившись з арешту, вирішують далі пробиватись пішки, бічними дорогами, селами до знайомих та рідних в Кам’янці-Подільському. Може, допоможуть в переході кордону.

Шістнадцятилітнє дівчатко цієї весни 1923 року вперше глянуло відкритими очима на Україну, на українське село. Вперше повними молодими грудьми вдихнуло запах землі. Була чудова українська весна. Над хвилястими нивами Поділля в бездонній блакиті неба співало радісне сонце. Високо, високо, здавалось, поруч сонця, дзвенів жайворонок. Земля пахла материнськими грудьми й парувала весняним своїм потом після зимової простуди.

Це була справжня — Вона-Земля. Вона — Україна з усім своїм чаром і красою. Дівчина, що народилась і зросла у великому місті, нічого не знала про село. Україна взагалі була далека для неї. Але раптом тут, серед дзвеніння жайворонка, в мерехтінні сонячної далечіні — почулось дзвеніння підкови і майнув вершник з чорним шликом, що мчав від Хрещатика з пістолем у руці й гукав: «Наконец опять бйом русскіх». Це ж звідти він прийшов був і певно під її темним покривалом спочиває по важких боях.

І промайнуло сумне обличчя князя Трубецкого, що зі сльозами в очах казав: «Тепер скрізь тут українці». Так, тут скрізь, замість малоросіян — українці. Весна 1917 року, пробудивши землю до нового життя, пробудила й нарід український до нового життя. Україна стала дійсністю.

Тут, серед піль Поділля, у сяйві весняного сонця, голос землі промовив до Олени Шовгенівої, як колись голос Божий до Савла, що не знав Божої Правди, і зробив його найбільшим борцем за Христа.

Кожне щастя зв’язане з болем. Тут же, пізнавши свою землю, треба було з нею прощатись, її залишати. Залишати, щоб блукати по світу, одержимою любов’ю до неї, мріяти про поворот. Боротись за нього.

Ніч переходу була по-літньому парна й як земля подільська — чорна. Проте большевицькі пограничники були чуйні, як пси. При самих дротах почулось — «Стой!» і посипались постріли. Не страхом зареаґувала на стріли майбутня поетка відваги, а напруженням нервів і оп’янінням, яке дає боротьба. В темноті упала на дротяні загорожі. З покалічених ніг стікала кров на український чорнозем. Як перший символ їхнього взаємного пізнання й майбутньої нерозривності.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

В польському Тарнові застала батька й центр еміграційної України.

Україна — що це й яка вона? Яке моє місце в ній? Чому ти, Батьку, нічого не казав мені про неї, хоч сам пішов її будувати й брата мого взяв боротись за неї?

Ці