Читати книгу - "Вибрані твори"

Поклик української землі в нивах Поділля пробудив в Олени Шовгенівої любов до землі її предків. Але земля — це ще не Україна. В Тарнові побачила тих, що боролись за суверенність української держави. Ідейних і жертвенних борців — але й це ще не була вся Україна. Бо ж Україна — це ще не тільки земля, але й нація. А нація — це ще не тільки сучасне покоління. Нація — це мертві, живі й ненароджені, об’єднані кров’ю, минулим та боротьбою за майбутнє й сучасне. Україна — це її історія, мистецтво, її духовість — нами відчута й пережита, та наша воля й уміння формувати й розвивати їх у майбутньому. Україна — це вогненний міт, за який боремось. Це велика животворча ідея, великий змаг за краще, нове, величне, майбутнє не лише нашого народу й краю, цілого вільного від несправедливості світу.

Такої України сімнадцятилітня дівчинка не знала. Коли б стала питати у людей, то зустрілась би з різними образами, сама не маючи змоги оцінити й вибрати. Лишався єдиний шлях до України — власне шукання і власна боротьба за неї. Та перед нею ще стояв шлях до власного загального формування. Стояла ще наука.

1924 року переїздять Шовгеніви до Подєбрад в Чехо-словаччині, де батько стає ректором Української Академії, яка таку велику роль відіграла в українському житті, давши величезну кількість інженерів, фахівців різних ділянок.

Олена Шовгеніва записується на матуральні курси. Не знаючи добре української мови, маючи за собою несистематичну совєтську школу, — зробити протягом року матуру не було легко. Але Олена має незвичайну пам’ять і великі здібності та поміч Леоніда Мосендза, до того ж амбіцію осягнути мету. І за рік складає мату-ральний іспит з дуже добрим вислідом. Не відпочиваючи довго, на осінь 1925 року вступає на історико-філоло-гічний відділ Українського Педагогічного Інституту в Празі.

Подєбради й Прага — це два найчисленніші, найжи-віші й найпродуктивніші українські еміграційні осередки двадцятих років. Тут працювала найчисленніша частина українських науковців. Тут згуртувалось найбільше активної української молоді. Та не лише актив еміграційного молодого покоління згуртувався тут. Сюди прибували кадри найсвідомішої молоді з українських земель під Польщею, що не хотіли або не могли студіювати на польських високих школах. Період існування українських високих шкіл у Празі й Подєбра-дах — це окрема сторінка в українському житті.

Тут не лише продовжували свою діяльність ті, що творили українську державу в 1917—1921 роках, як політики або робітники інших ділянок. Тут шукали бувші вояки української армії причин програних наших визвольних змагань. Тут критикувалось минуле, а що найважніше — тут гарячково шукали шляхів до майбутнього.

У цей вир українського життя з головою поринула Олена Шовгеніва. Нелегко було їй зайняти становище до українського світу. Все ще непевно почувала вона себе, говорячи по-українськи. І як же реаґувало на це оточення? Переважна більшість українського студентства (та чи тільки студентства?), щоб приподобатись стрункій, гарній та цікавій панні, доньці ректора Академії, в розмові з нею теж переходили на російську мову, хоч знали, що вона чудово розуміє і зовсім добре може говорити по-українському.

Це найбільше не подобалось амбітній панні. Хотіла вона бачити в мужчин незалежність, принциповість, відвагу, твердість і консеквентність у своїх переконаннях. Що ж це за мужчини, що цілими годинами тільки й оповідають про свою героїчну боротьбу за Україну, а так легко під поглядом глибоких очей без потреби переходять на мову ворога? Або ось один закоханий пише, що коли вона до вечора не відповість йому, що його кохає, він скінчить самогубством протягом ночі. А на ранок зустрічає його, як він преспокійно йде до крамниці по свіже молоко. І це мають бути лицарі, борці за український світ?..

А ці студенти українські, що говорять про квартет з п’ятьох осіб або не вміють вести найзвичайнішої товариської розмови? Які ж вони бідні в порівнянні з російською еміграційною молоддю!

А яка сварня між українськими партіями! Як вони не знають, на яку ногу стати. А їхні дискусії про програми, чи дати селянам по 5 десятин панської землі — якої вже, до речі, давно немає — чи по чотири з половиною? Де провести український кордон, щоб не образити жодного із сусідів? Як же ж все ясно у росіян! «Росія, Росія, Росія» — єдина, велика. Хто проти цього — той ворог!

А в культурі! Оті вічні дискусії над правописом. Оті довгі й нудні наукові трактати, чи Гоголь наш, чи не наш. Оті безконечні доведення самостійності української мови. Ну й як пристати душею до такого народу та його змагань, коли тут все неясне, дискусійне, все потребує довгих, нудних «наукових» доведень. Коли ж у інших народів все ясне й бездискусійне.

Середовище українських професорів, що збирались в домі батька — не могло полонити романтичної уяви молоденької студентки. Замолода й занадто жіноча та безпосередня була вона, щоб самій шукати. Хотіла середовища, що стоїть на ясній і виразній платформі. Що знає, чого хоче, й бажане здобуває, бореться за нього. Таких людей шукала вона. І довго не знаходила.

Аж ідучи якось містом, зустріла молодого, стрункого, гладко зачісаного студента, що певним кроком, проходячи сміливо і твердо, глянув у вічі. Другого дня на якійсь вечірці запитала вона знайомого товариша — хто це такий?

— Студент лісового відділу, старшина Української Армії й