Читати книгу - "Вибрані твори"

При знайомстві студентка запитала по-московськи — «Ви ґалічанін?» Почула спокійну і тверду відповідь — «Ні, я кубанець!» Почалась звичайна розмова двох молодих людей на вечірці. Олена Шовгенівна вже не забувалась і більше по-московськи не розмовляла.

Твердість поглядів чарівній доньці ректора заімпонувала так, що кубанський козак Михайло Теліга став для неї символом молодого, невгнутого, бойового й глибокого та шляхетного українця. Захоплене серце відчуло, що це той рідний світ, за яким тужило. Світ гарний і великий, в якому для неї відтепер місце назавжди.

Це був кінець сумнівам і шуканням. Через Михайла бажаним і цікавим товариством стали — Василь Куриленко, Леонід Мосендз, Євген Маланюк, Микола Сцібор-ський, Юрій Дараган та взагалі те середовище, що кувало новий світогляд українського націоналістичного руху. Тут творився новий образ української духовості, тут накреслювались загальні зариси індивідуальності пізнішої Олени Теліги.

Молоде серце промовило любов’ю до Михайла Телі-ги — незабаром вони одружились.

Поява «Літературно-Наукового Вістника» у Львові 1922 року була подією в українському духовому житті. Постав речник боротьби за нову українську духовість. До нього, як до магніту, стягались здорові, волеві, бойові, політично грамотні, мистецько повновартісні сили.

Прийшла до нього і Олена Теліга, як до цілющого джерела. Тут знайшла вона Україну, що відповідала її темпераменту і уяві. Яке ж це все було нове та ясне. Скільки тут було свіжого повітря, яким можна було дихнути на повні груди.

Найперше тут знайшла українську духову незалежність. Не малоросійсько-шароварницька просвітянщи-на, а повна, суверенна духовість. Не дискусія з російським наступом на всіх фронтах, а боротьба з ним. Ці люди не шукали компромісу з ворогом, а з відкритим чолом ставали на прю, завзяттям і вірою в слушність своєї справи. Та вірою, що проти наступу матеріалізму цілий світ стане разом з Україною до змагань за перемогу духа, моралі та етики.

Як же ж це все було близьке й співзвучне світовідчуванню Олени Теліги. Те, що вона досі чула своєю жіночою та поетичною інтуїцією — тут набирало конкретних і виразних форм. За конкретизацію, за реалізацію цих ідеалів треба було провадити важку та затяжну боротьбу. В цій боротьбі Олена Теліга стала переконаним бійцем, крок за кроком і рік за роком все більше вибиваючись на одне з чолових місць.

Олена Теліга переносить тепер свої мрії романтичної уяви в дійсність мистецьку та політичну.

Така Україна в свідомій боротьбі за своє існування та своє нефальшоване власне обличчя захоплює її. Всі браки українського народу, що їх відбиває еміграційне життя — стають тепер перед нею у зовсім іншому, новому світлі. Їй тепер стає ясно, що ці браки — це не стільки вина самих українців, скільки окупантів. Адже це вороги зрабували нам нашу назву, нашу мову та обезголовили нас — знищивши нам нашу стару провідну верству — аристократію та жорстокими заходами не допускаючи виплекати нову інтелігенцію. Адже наші внутрішні сварки та зовнішні невдачі викликані ворогом, що сильніший за нас. Наші сумніви й змагання та шукання нашого обличчя — це наслідок того, що нас окрадених збудили серед пожежі, тому ми розгублені. А наша слабість — це не сором, який відчуває той, що себе занедбав. І не сором до такого слабого прилучитися, зв’язати свою долю з ним, боротись за його поворот до сил, а не тікати до сильного. Олену Телігу, як свого часу Лесю Українку, почав манити не образ тріумфуючого переможця, а завзятого, поваленого на землю переможеного, що, лежачи на землі з мечем на горлі, кидає переможцеві своє горде: «Убий, не здамся!»

Таку переоцінку цінностей зробила Олена Теліга. Врісши в український світ, вона творить з нього свій ідеальний образ. За цей образ стає до боротьби. До цієї боротьби хоче запалити інших, хоче сформувати інших борців. Твердих, незламних, життєздатних, героїчних.

Але Олена Теліга знає, що борець — це також людина. Що сам барабан може покликати вояка на годину бою. Але там, де перед ним стоїть боротьба на десятиліття, на покоління — там треба виховувати характер, висталити волю. Там треба нової людини, що діє не з примусу, а з внутрішнього наказу. Треба людини, що свій обов’язок трактує не як важке ярмо, як задоволення

внутрішньої потреби. Що в сповненню цього обов’язку бачить мету свого життя та щастя. А при тому всьому залишається повною людиною. Не штучним доктринером, а живим, повним чоловіком з душею та тілом. Хай мужчина у своїй боротьбі лишається мужчиною, а жінка — жінкою. У всіх обставинах лишитись самим собою. Бути індивідуальністю.

Це «знайдення себе», свого життєвого ідеалу Олени Теліги прийшло одночасно з пробудженням її поетичного таланту. Її найвищим життєвим ідеалом було: самій здійснювати те, що проповідує. В житті втілити образ, висловлений у поезіях. І Олена Теліга належала до тих небагатьох винятків у світі, які цей ідеал вповні осягнули.

Літературним «вірую» Олени Теліги було: життя з усіма його дарами й ударами та повний вираз цілої гами переживань і почувань творчої душі письменника. І від самого початку своєї поетичної діяльності вона визнає це «вірую» та його реалізує. Тому то її поезії дають найвиразнішу та найповнішу її сильветку, як мистця, як людини, як жінки. Знайшовши себе в націоналістичному світогляді й світовідчуванні, вона розчиняє нарозтіж вікна своєї душі.

Домінантою її духової сильветки є радість життя, вітальність, захоплення й воля жити та формувати те життя, здобути його собі. На тлі