Читати книгу - "Розстрільний календар"

«Михалко, зупинись, бо одержиш тюрму в тюрмі і на волю ніколи не вийдеш», — попереджав начальник зони № ЮА—45/75, що під Києвом. Утім, незважаючи на агітацію серед в’язнів, Михайло Михалко був звільнений за амністією в 1987 році.

Власть как была, так и остается плохой. Она только называется украинской, — Михаил Михалко. Режим доступу: https://goo.gl/ pDZROF

Михалко Михайло. Як я став націоналістом // Слово Просвіти. — 2013. — 18 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/ 1bMU4w

Овсієнко Василь. Михалко Михайло Юхимович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2012. — 27 травня. Режим доступу: https://goo.gl/DD8nQ8

Репресії починаються з заборон на іншу точку зору: [Документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/2TL3Nx

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Я твердо переконаний, що права народу ніхто ніколи не підносив нікому на тарілці. Той стан, у якому перебуває нарід, є наслідком обставин і потенції його духу.

Зеновій Красівський

Третю кримінальну справу на Зеновія Красівського відкрили у Владимирській тюрмі за збірку віршів «Невольницькі плачі» та поему «Тріумф сатани»: «антирадянська агітація та пропаганда». Із в’язниці він був направлений до психлікарні Смоленська. Саме там Віктор Файнберг і Анатолій Радигін дізнались про долю літератора та сповістили спільноту. Від 1976 року справу Зеновія — Зена — контролював відділ Міжнародної Амністії у Нью-Йорку.

В’язневі радянської системи почала писати листи журналістка Айріс Акагоші. За рік вона надіслала у «психушку» 30 листів, і на жоден із них не отримала відповіді. Багато хто зневірився б і припинив би спроби встановити контакт, проте не Айріс. Зрештою, у липні 1978 року до Айріс надійшла перша відповідь: «Переді мною 31 Твій лист, і мені в голові не вкладається, як я маю на них відповісти. Та вже якось воно буде, благо я маю для цього і умови, і можливості». Цими словами розпочалось 10-річне листування Айріс та Зеновія — знакове і важливе листування у тюремній історії України. Воно закінчилось разом зі смертю Красівського у вересні 1991 року.

Красівський Зеновій Михайлович (1929—1991): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/KokTEp

Липовецький Святослав. Я тільки 27 років провів під арештом, а решту — Бог милував // Gazeta.ua. — 2016. — 13 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/RgBa9v

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Тіло зниклого журналіста Георгія Ґонґадзе було знайдене 2 листопада 2000 року в Таращанському лісі. Акції протесту проти вбивства засновника Інтернет-видання «Українська правда» переросли у протест під лозунгом «Україна без Кучми».

За два місяці до смерті Георгій надіслав листа до Генпрокурора України, у якому повідомив про факти стеження за ним працівників міліції та невідомих осіб.

Пошуки Ґонґадзе розпочались за кілька годин після зникнення — у ніч проти 17 вересня. Генпрокуратура порушила кримінальну справу та розпочала пошуки. 2 листопада у лісі поблизу Таращі було знайдено обезголовлене тіло. 28 листопада народний депутат Олександр Мороз оприлюднив уривки з плівок, наданих майором Мельниченком, на яких тодішній Президент України Леонід Кучма висловлював, м’яко кажучи, стурбованість діяльністю журналіста. У звіті Kroll наведені, зокрема, такі фрази: «Треба, щоб його вкрали чеченці, переправили в Чечню і попросили викуп»; «Українська Правда, ну, це ж повністю, б**дь, наг­лість. Ублюдок, б**дь. Грузин, грузинський блін»; «…вивезіть його, роздягніть, б*я, залиште без штанів, хай посидить там. Я би зробив просто, б*я».

Плівки як докази причетності Кучми до вбивства судом були відхилені.

Вбивство журналіста стало причиною хвилі протестів — акції «Україна без Кучми». Голів СБУ та МВС — Леоніда Деркача та Юрія Кравченка (знайдений мертвим у 2005 році, у день допиту у справі) — звільнено з посад.

У 2008 році суд визнав винними офіцерів міліції Миколу Протасова, Олександра Поповича і Валерія Костенка. У 2011 році Олексій Пукач зізнався у вбивстві Георгія Ґонґадзе та назвав Леоніда Кучму, Володимира Литвина та Юрія Кравченка як замовників.

22 березня 2016 року тіло Георгія Ґонґадзе поховали на території церкви Миколи Набережного у Києві.

Звіт Kroll про розслідування справи Ґонґадзе // Українська правда. — 2001. — 25 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/gculnr

Стенограма аудіозапису, який був отриманий О.Морозом від офіцера СБУ // Українська правда. — 2000. — 28 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/UVJTWw

Моя діяльність була вельми дисидентською. Звісно, я не займалася політикою у віршах, тому що це занадто низька тема для поезії, але я не вірила у радянську пропаганду і жила як вільна людина.

Ірина Ратушинська

Ірину заарештували, інкримінувавши їй «антирадянські» вірші, публікації за кордоном, самвидав та правозахисну діяльність.

Ось як вона описувала той день: «Ми з Ігорем65 тоді працювали сезонними робітниками у радгоспі “Лишня”: збирали яблука. Через правозахисну діяльність Ігоря з роботи погнали, а моя репетиторська, незалежна від держави, діяльність починалася з жовтня. З нами обіцяли розрахуватися не грошима, а яблуками. Нам залишалося працювати два тижні, коли мене “взяли”. Запросили у контору радгоспу, нібито для уточнення чогось-там уранці, перед початком роботи. А звідти вже запхали в білу “Волгу”».

«Власне, моя проблема з владою — точніше, проблема влади зі мною — була не у тому, що я писала, а в порушенні монополії на розповсюдження інформації. Якщо я хотіла писати, то мала була попроситися до Союзу письменників, скласти віршика про Лєніна, віршика про рідну партію, а потім вже що захочу. Для мене це було неприпустимо», — так пояснювала Ратушинська свій арешт.