Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

Як тільки я ввійшла до лікарняної палати та побачила свою маму з обмотаною головою та з темними синцями на руках і обличчі, закипіла від обурення і злості.

— Це він зробив? Так і знала, що це рано чи пізно станеться, — підлетіла я до жінки та гепнулася на стілець поряд з ліжком.

— Не мели дурниць, — тихо промовила мама і похитала головою.

Три слова, а в мені вже загорілося полум’я безпомічної образи. Як можна, навіть лежачи, на лікарняних простирадлах, продовжувати робити вигляд, що все чудово?!

— Я просто олію розлила і не помітила.

Те, як очі матері опустилися, свідчило про зовсім інше. Брехати вона так і не навчилася.

— Цей сюжетний поворот вже використовувася, у Булгакова. Тому не бреши. Чи хочеш сказати, що оцей синець під оком тобі кутик стола поставив, а голову, мабуть, люстра розбила. Синці на шиї, на руках? Захищалася від нападу холодильника? Не кухня, а "Пункт призначення"...

— Досить! — майже голосно вигукнула мама, одразу ж хапаючись за голову.

— А ховати себе заживо не досить?

— Не наговорюй на Стаса, — ледь рухаючи зблідлими губами, сказала мати. — Він мене любить. Я просто впала. Це дурна випадковість.

— Дурна випадковість — це момент зачаття твого Стасика.

— Ксеню!

Але я вже не мала сил слухати ту маячню. Підскочила та попрямувала геть. Краще пошукаю лікаря та скажу, щоб потримав її тут якомога довше. Хай вітаміни для мозку покапають, може клітини, що відповідають за інстинкт самозбереження, відновляться.   

* * *

— Ей, подруго, ти куди зникла?! Прикриваю, як можу, але Світлана Андріївна щось починає підозрювати!

— Вже під’їжджаю! П’ять хвилин.

— Поспіши.

Дзвінок Василини застав мене вже в маршрутці, дорогою в «Ореол». Після невдалої розмови з матір’ю, я зустрілася з лікарем, Любомиром Тарасовичем, дуже чуйним чоловіком з добрими очима та заспокійливою посмішкою. Побачивши, як я нервую, як тремтять від обурення мої руки, він заварив чаю з м’ятою, пригостив шоколадом та пообіцяв, що зробить все можливе та неможливе, щоб не відпускати маму додому якнайдовше та не підпускати до неї мого мерзотного вітчима. Обмінявшись із паном Любомиром номерами телефонів, потисли один одному руки, і поверталася на роботу я вже доволі врівноваженою. Чи то магічний чай подіяв, чи людська чуйність.

Однак, спокій мій мов вітром звіяло, як тільки я виплигнула з маршрутки коло готелю і повернулася до входу. Там, на сходах, спираючись ліктем на поручень, курив ЯДО, і все було б не так страшно, якби його очі дивилися кудись інакше, а не свердлили мене похмурим поглядом.

По спині забігали мурахи, коли чоловік, викинувши недопалок у смітник, закрокував назустріч. Ні, ні, ні… Я завмерла, не знаючи, як вчинити. Розвернутися і втікати чи якось проскочити повз? Чого йому, на хрін, треба?! Я ж випадково в його номері опинилася, не переслідую, зустрічі не шукаю. А те, що він затіває якісь придуркуваті рольові ігри в «племінниця та її дядечко», мене взагалі не стосується! Так йому зараз і скажу!

Однак, як тільки між нами залишилося вільного простору трохи більше, ніж на простягнуту руку, і Денис Олександрович своїм низьким голосом вимовив «Ксеніє!», весь мій бойовий запал згас із тихим шипінням.