Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

Прийшла до тями лиш коли він відпустив мене та ввімкнув світло. Склала руки на грудях.

— Не хочу я з вами говорити, — відказала. — Все, що мене зараз цікавить — душ і ліжко.

Яровий опустив на мене свій важкий погляд, пошкрябав неголене підборіддя та здвигнув плечима.

— Гаразд, — мовив спокійно.

А тоді пройшов повз мене та відчинив двері у ванну.

— Рушник і халат знайдеш там. Через п’ятнадцять хвилин чекатиму тебе у вітальні. Чим швидше ми закінчимо, тим раніше ти потрапиш до свого ліжка.

В мене аж повіка під лівим оком сіпнулася. Те, що ЯДО надзвичайно, мега- супер- упертий викладач, я й так знала. Але виявилося, що це відноситься взагалі до всього. Він же як той удав! Не відпустить, поки не проковтне. Сперечатися, мабуть, навіть не варто, тільки сили втрачу, яких і так не багато.

— Добре, — нарешті мовила.

— Давно б так, — буркнув викладач.

В кишені в нього раптом задзвонив телефон, і чоловік, не дивлячись більше на мене, вийшов з номера. Не встигла я додумати думку: «Чи все-таки змитися?», датчик на замку засвітився червоним. На мові покоївок це означало: «Прибирати не потрібно, ура!», тобто, замок заблоковано для всіх ключів, окрім індивідуального клієнтського. Замкнув мене, мов собаку. Засіпалася повіка над правим оком.

І все-таки, проживання в «Ореолі» можна назвати райським або близьким до такого. Навіть проста душова кабінка була настільки просторою та багатофункціональною, що після неї ніби друге дихання відкрилося. І спина перестала нити, і голова прояснилася. А коли ще й закуталася в теплий махровий халат, стало так затишно і спокійно, як удома під ковдрою. Розміри дозволяли. Довжиною він сягав мені мало не до кісточок.  

Коли я вийшла з ванної кімнати, в номері було тихо, а на замку ще горів червоний, значить Яровий ще не повернувся. Ну, і що мені робити тут самій?

Всівшись на шкіряному дивані, підібгала під себе одну ногу. Потім відкинулася на спинку. Покрутившись, прихилила голову до подушки. Позіхнула. Де ж цей чортів тиран?! Спати хочеться, несила терпіти.

* * *

Яровий Денис Олександрович  

Коли я повернувся до номера з пакетом доставки азіатської кухні, застав наймилішу картину, яку бачив за останні місяці. Андріянова знову дрихла, тільки слину пускала не на парту, а на мою подушку. Ну, яке ж нестерпне дівчисько.

Тихо пройшовши до столу, залишив там пакунки та повернувся до дивана, вагаючись, чи варто будити дівчину. Може відкласти розмову на потім? Але я вже й так багато часу згаяв, ганяючись за цією дзиґою по всьому готелі.

Але зараз, коли вона, зворушливо підклавши долоньки під щоку, мирно сопіла, рука не піднімалася потурбувати її сон. Злий сам на себе за слабкість, взяв картате покривало, що висіло на спинці, та вкрив студентку. А потім ще й підіткнув під її голі ступні. Боже, в кого я перетворююсь?

Зупинивши руку, що тяглася до неслухняного каштанового пасма, яке впало Ксенії на обличчя, різко відвернувся. Напасть якась.

Коли Андріянова тихо зітхнула уві сні, а потім ще й ледь чутно застогнала, в мене руки гусячою шкірою вкрилися. Відступивши від дивана, схопив один пакет зі столу та мало не втік до спальні. Лиш там зміг взяти себе в руки. Не знаю, чи то спілкування з такими гадюками, як Гончарова, дає свої наслідки, чи просто профдеформація. Але Андріянова, зі своїми гострими плечиками та розовими п’ятками, вибивала мене з колії одним тільки чистим прямим поглядом карих очей. В яких не було подвійного дна.

Це не вкладалося в звичний образ, навіть близько не нагадувало ті лукаві примружені погляди, які я звик ловити на собі. А от у журналісток з такими очима взагалі не було жодних шансів на успішну кар’єру. Здавалось би…

Проте, виявилось, що у Андріянової є той самий «нюх», який зустрічається, може, в одного журналіста на сотню бездарів. А дівчисько, судячи з усього, навіть про це не знає. На першому курсі, коли їхня група відвідувала закриту виставку та ганьбила університет своїми спробами взяти інтерв’ю, саме Ксенія дезертирувала до підземного переходу за кавою. Де стала свідком затримання терориста. Стала єдиним журналістом в центрі такої події, а навіть не додумалась зробити фото!

А минулого року, вийшовши під час лекції в туалет, застукала історика, який домагався до першокурсниці в чоловічій!!! роздягальні. На цей раз зафільмувати таки допетрала, та як там опинилася, пояснити не змогла. «Задумалась та не туди звернула», - пояснювала, кліпаючи оченятами. Наївне дівча.

Те, що вона з’явилася саме в «Ореолі», стало для мене сигналом, «зеленим світлом», що рию я в правильному напрямку. А вона мені допоможе. Стане моїми вухами та очима.

Відставивши на тумбочку пусту картонну упаковку з під гострого рису, закинув руки за голову та заплющив очі. В уяві вже малювалися картини, де Гончаров разом зі своєю фіктивною дружиною сидять за гратами слідчого ізолятора. А зовсім скоро це стане реальністю. Думав так я, поки не прокинувся в пустому номері..