Читати книгу - "Стів Джобс"

шість «томів» піратських записів Ділана, включно з тими піснями, що найперше Джобсу запали в душу, коли вони разом із Возняком ще на бобінах їх переписували задовго до офіційного опублікування. Крім цього, там були й п’ятнадцять інших альбомів, починаючи з найпершого, іменного, Bob Dylan (1962) — до збірки Oh Mercy (1989). Джобс чимало сперечався з Енді Герцфельдом та іншими, що подальші альбоми музиканта (по суті, всі, після Blood on The Tracks (1975)), були не такі потужні, як його рання творчість. Таке твердження мало для Джобса лиш один виняток — Діланова пісня Things Have Changed з фільму «Вундеркінди» (Wander Boys). Зауважу також, що його колекція не містила Empire Burlesque (1985), альбому, який Джобсу приніс Герцфельд саме тоді, коли Стіва поперли з Apple.

Іншою знахідкою в його iPod-плеєрі були The Beatles. Там були сім їхніх альбомів: A Hard Day’s Night, Abbey Road, Help! Let It Be, Magical Mystery Tour, Meet The Beatles! і Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band. Далі були шість альбомів Rolling Stones: Emotional Rescue, FlashPoint, Jump Back, Some Girls, Sticky Fingers і Tatoo You. У випадку з Діланом та Beatles, ті їхні альбоми, в більшості своїй, містили всі пісні, без винятку. Однак, на його думку, альбоми можуть чи навіть повинні розбиватися, тому у випадку з Rolling stone та іншими виконавцями альбоми містили всього три або чотири пісні. Колишня його дівчина, Джоан Баез, була там представлена збіркою з чотирьох альбомів, включно з двома версіями пісні Love Is Just a Four-Letter Word.

To була музика хлопця з сімдесятих, серце якого лишилося у шістдесятих. Там були також записи Арети Франклін, Бі. Бі. Кінґа, Баді Голлі, Джоні Кеша, Донована, Дженіс Джоплін, Джиммі Гендрікса, Дона Макліна і Джона Меленкемпа, а також гуртів: Jefferson Airplane, Buffalo Springfild, Doors, Simon and Gaifunkel та навіть Monkees (I’m a Believer) і Sam The Sham (Wooly Bully). Лише близько четвертини пісень належали сучаснішим артистам, до них належали: Алісія Кійс, Дідо, Сіл, Джон Меєр (друг Джобса та Apple), Мобі (так само), 10000 Maniacs, Black Eyed Peas, Coldplay, Green Day, U2, Talking Heads. Класична музика була представлена кількома записами Баха, зокрема там були Бранденбурзькі концерти, та трьома альбомами віолончеліста Йо-Йо Ма.

У травні 2003 року Джобс розповів Шерил Крау, що він скачав кілька пісень Емінема, зазначивши, що Емінем починає йому подобатися. Джеймс Вінсент у підсумку взяв його на концерт Емінема. Попри все це, записи репера не потрапили в iPod Джобса.

— Не знаю… — знизав плечима він після того концерту.

Пізніше Джобс розповів мені, що поважає Емінема як артиста, але просто не хоче слухати його музику та не може сказати, що поділяє цінності того так само, як Діланові.

Його вподобання не змінилися протягом років. Коли у березні 2011 року у світ вийшов iPod 2, він скопіював туди всю свою улюблену музику. Якось після обіду ми сиділи з ним у вітальні, й він прокручував список своїх пісень на новому плеєрі та з легкою ностальгією включав найулюбленіші з них.

Він пройшовся звичними хітами Ділана та Beatles, потім став дещо більш замислений і включив григоріанський спів — Spiritus DoMini у виконанні бенедиктинських монахів. Десь на хвилину, у духовному плані, він мене покинув — був майже у трансі.

— Справді прекрасно, — пробурмотів він.

Потім ми слухали Другий бранденбурзький концерт Баха та фуґу з Добре темперованого клавіру. За словами Джобса, Бах був його улюбленим композитором класичної музики. Йому особливо подобалося слухати контрастуючі версії «Ґолдберґ-варіацій» у виконанні Ґлена Ґульда — перша була записана у 1955 році двадцятидворічним маловідомим піаністом, а друга — у 1981-му, за рік до його смерті.

— Вони як ніч і день, — сказав Джобс після того, як почергово прозвучали обидва варіанти. — Перший — молодий, пишний, пречудовий зразок, зіграний настільки швидко, що це наче одкровення. Пізніший — скромний, але непохитно сильний. Це музика глибша й мудріша. Відчувається дуже глибока душа музиканта, який через багато що пройшов.

Коли ми тоді слухали музику, Джобс був у своїй третій лікарняній відпустці. Я запитав, котрий варіант йому більше до душі.

— Ґульд значно більше любив пізню версію, — повідав Джобс. — Мені колись подобалася рання, багатша. Але тепер я краще розумію його вибір.

І він одразу перескочив на шістдесятників: Catch The Wind Донована. Коли він помітив мій погляд, сповнений нерозуміння, то запротестував:

— У Донована були справді класні речі, — сказав Джобс і включив Mellow Yellow, а тоді визнав, що, можливо, то й не був найкращий зразок. — Це звучало краще, коли ми були молоді.

Тоді я поцікавився, яка музика з нашого дитинства, на його думку, достойна звучати й зараз. Він проглянув список пісень на iPod та запустив Uncle John’s Band гурту Grateful Dead 1969 року. Він кивав у такт музиці та словам: «Коли в житті іде все гладко, пильнуй — чатує десь біда». На мить ми повернулися у бурхливі часи, коли спокій шістдесятих різко закінчився. «Все, що хочу знати я, — це чи добра ти душа».

Далі була Джоні Мітчел.

— У неї була прийомна дитина, — сказав він. — Ця пісня — про її маленьку доньку.

Він уключив Little Green, й ми слухали сумну мелодію та слова, що описували відчуття матері, яка покидає дитя. «Ставиш підпис на паперах скромно, / Сумна й невесела, але безсоромна». Я запитав, чи він усе ще часто думає про те, що його всиновили.

— Ні, нечасто, — відповів Стів. — Не дуже часто.

Тепер, розповів Джобс, він частіше розмірковує про старість і своє народження. Це наштовхнуло його на найкращу пісню Джоні Мітчел Both Sides Now, з її словами про старість і мудрість: «Всіляким бачив я життя, / Досвід тріумфу і поразки маю, / Та лиш тепер свідомий я, / Життя нітрохи я не знаю». Те саме, що Ґлен Ґульд із Ґолдберґ-варіаціями, Мітчел зробила з Both Sides Now — спершу у 1969 році, а потім нестерпно повільну містичну версію у 2000-му. Він уключив останню.

— Це цікаво, як люди дорослішають, — зауважив Джобс.

Деякі люди, додав він, ніколи не дорослішають. Я запитав, кого він мав на увазі.

— Джон Маєр є одним з найкращих у світі гітаристів, але, боюся, він розтринькає свій шанс, — відповів Джобс.

Стіву Маєр подобався, і час від часу він його запрошував на вечерю в Пало-Альто. Коли Маєру було двадцять сім, він з’явився у січні 2004 року на Macworld, де Джобс представляв GarageBand, і він став брати участь на тих