Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

З кожною хвилиною в цій таємній кімнаті, я все більше панікувала. Вилізла з металевого ящика, обійшла по периметру приміщення, а тоді, мало не плачучи, завмерла в темряві.

Цього просто не може бути! Оце вскочила в халепу дурна голова! «Сьогодні мені щастить, знак небес», тьху! Ото певно ржуть з мене на тих небесах за ідіотизм.

Безсило загарчавши, підійшла до столу, поклала на нього долоні, підтягнулася та всілася на стільниці. І що тепер робити? Телефон після довгої відео зйомки, попрощався короткою вібрацією та виключився. Сюди ніхто найближчим часом не зайде. Ну, може за тиждень Яровий таки мене відшукає, коли я вже буду без води і їжі загинатися, або зброї завезуть. З неї ж мене тут і пристрелять. Єдиний шанс, який у мене буде, це через трохи спробувати ввімкнути телефон. Головне на тих 5% встигнути подзвонити до Дениса Олександровича з криками: «Рятуйте, я за ширмою». Не знаю, як він буде мене витягувати, хай хоч стіни довбе.

Не маючи іншого заняття, увімкнула світло та обійшла «роздягальню» вздовж і впоперек, заглядаючи в усі шафки. Оце так несподіванка, що вони виявилися порожніми, тільки в одній знайшовся синій комбінезон, з довгими рукавами, схожий на робочу робу автомеханіка. І він чомусь пах духами Лариски. Щось у всьому цьому було не так, якось неправильно, не логічно. Пуста таємна кімната, з закосом під роздягальню для спортсменів. В якій навіть нічим не пахло (окрім комбінезона), а тут щойно було купа народу, та ще й Гончарова зі своїми фірмовими парфумами. Та цей аромат звідси б ще тиждень вивітрювався, якби вона тут увесь той час простовбичила.

Але натяку на інші двері не було взагалі. Навіть замасковані я вже б знайшла. Не в повітрі ж вони розчинялися.

Зітхнувши, дістала телефон та вирішила ще раз випробувати своє «везіння». Затамувавши подих, притисла палець до кнопки, поки екран не засвітився. Аж руки затремтіли, поки чекала закінчення загрузки.

І, о, боже, спрацювало!

— Так, телефончику, зажди, — бурмочучи, залізла у виклики.

Мені дзвонили тільки Варя та Василина, тому знайти там Ярового було неважко. Натиснувши на виклик, затамувала подих. Аж підстрибнула, коли замість здивованого «Алло» чи «Слухаю», почула цілу роздратовану тираду:

— Андріянова, чорт забирай, де ти швендяєш?! Пропустила всю операцію, вони знову як під землю провалилися, і доведеться чекати наступного разу! Зно…

— Так, замовкніть, бо в мене сідає батарея, — не витримала я, дивлячись, як з 4% різко стає 1%. — Я в кімнаті за ширмою. Ніхто мене не бачив, але охоронець замкнув двері.

Перш ніж смартфон остаточно почив, я почула щось схоже на стогін, а ще таке словечко, якого від викладачів раніше ніколи не чула.

Пхикнула, засовуючи телефон до кишені. ЯДО мало не щодня відкривається з якогось нового боку. Та місію я виконала, повідомила, де я. А тепер хай робить, що хоче. Не кине ж він бідолашну студентку в біді? Операцію я пропустила, ага, хто б казав.

Та раптом я перестала веселитися, завмерла та злізла зі столу.

— Як під землю провалилися… — пробурмотіла, оглядаючи долівку.

Вроді нічого такого, звичайний сірий лінолеум, трохи брудний від слідів. Але чомусь таких рівних, ніби всі йшли в одному напрямку аааааж… до протилежної стіни. Ні, закінчувалися трохи швидше. А лінолеум біля плінтуса загинався вверх, ніби його постійно підіймали. Цікаво…

Нахилившись, я схопилася пальцями за той відігнутий кутик та потягнула на себе.

— Ох, — вирвалося мимовільно, коли я помітила знизу дерев’яну кришку люка, як у підвал.

Підділа нігтями, піднімаючи догори. Дошка виявилася на диво легкою, і вже за мить я відставила її до стіни, заглядаючи в темне провалля. Світла від ламп над головою вистачило тільки на те, щоб розгледіти металеву драбину, що вела кудись у невідомість.

Лізти? А раптом ті чоловіки ще десь там? І як же я туди попруся, без ліхтарика, з розрядженим телефоном?

Але з іншого боку, що як десь там – вихід? Ті люди ж якось звідси вибиралися. А з-за ширми не виходили. Значить, шанс на те, що можна не чекати на Ярового бозна скільки часу, а самостійно вибратися,таки є.

Ще трохи провагавшись, я таки присіла та опустила ногу на верхню перетинку. Глибоко вдихнувши, ніби пловець перед запливом, зібралася з духом та почала спуск у невідомість.