Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

Вже наступну перекладину довелося намацувати ногою, бо темрява впала така, хоч око вийми. І з кожним, здавалося, сантиметром, температура знижувалась на один градус. Уніформа не була до такого пристосована, і голі руки майже одразу вкрилися сиротами, а зуби зацокотіли. Коли, вкотре опустивши ногу, я нарешті відчула рівну долівку, аж зітхнула полегшено. Спустилася десь метри на три, а здавалося, ніби злізала цілу вічність.

Розвернулася до драбини спиною, витягнула руку вбік. Намацала вогку кам’яну стіну. З протилежного боку – те саме. Значить, вперед.

Чи було мені страшно? Та трохи, мабуть, таки було. Найбільше заспокоювала мертва тиша. Бо як тільки б я почула якийсь пацючий писк, на місці вмерла б від розриву серця. А якщо тихо – значить, я сама, і боятися нічого.

Так себе заспокоюючи, торкнулася бічної стіни ще раз, та по ній, наче незряча без поводира, крок за кроком посунула вперед. Мозок вирішив додати атмосферності і витягнув з глибин пам’яті рядки пісні: «Штольня! Спочатку було дуже весело, прикольно..». Клас, тепер цей шедевр української попси двотисячних не відчепиться ще довго.

Коли долоня раптом провалилася в пустоту, я ледь не закричала, та вчасно прикусила язика. Завмерла, прислухаючись, та у вухах лунало лиш скажене серцебиття. Довелося зібрати всю сміливість в кулак, щоб простягнути руку далі. Пальці торкнулися не холодного каменю, а чогось теплішого та гладкого, схожого на дерев’яні двері. Намацавши круглу металічну клямку, покрутила її. Звичайно ж, зачинено, чого ж я ще очікувала…

Затримуватися не стала, бо дуже вже хотілося нарешті вибратися на свіже повітря. Від холоду не відчувала вже пальців на ногах.

Більше нічого цікавого в підземеллі мені не трапилося, і слава богу, бо моє серце й так пережило сьогодні чимало. Тож, коли звідкись полинув вітерець, а придивившись, я побачила трохи світліший клаптик в кінці коридору, мало не здуріла від щастя, та кинулася туди з усіх сил.

Тунель закінчувався кам’яними східцями та металевою ґратованою хвірткою. Побачивши великий заржавілий підвісний замок, застогнала. Так довго йти, і що тепер, повертатися?! Ну-у-у, ні-і-і!

Здається, в фільмах такі замки піддаються шпилькам і невидимкам. То, звичайно, художні інтерпретації, але чому б не спробувати.

Обмацавши ґульку, закручену на маківці перед роботою, дістала дві невидимки. Одну затиснула між зубами, а іншу встромила в замок. Нічого не сталося.

Та як же там було?

Одну вставляємо, щось там має натиснутися, а тоді другою прокручуємо, наче ключем.

Після десятьох невдалих спроб, змокрілого лоба та тисячі втрачених нервових клітин, я вже зовсім занепала духом, аж раптом, востаннє роздратовано крутнувши шпилькою, почула тихе клацання, і замок упав мені на долоню.

* * *

Не могла повірити своєму щастю, коли штовхнула хвіртку та опинилася надворі. Звичайно ж без ефектного фіналу з яскравим сонячним світлом, від якого герої завжди затуляються рукою під серцекрайну мелодію. Тому, що поки я там лазила тими підвалами, на місто вже впали сутінки, і все, що мені дісталося – це стрекіт коників у траві.

Та все ж переможно вперла руки в боки з широкою посмішкою, ніби супергерой, який щойно врятував планету від прибульців. Я ж таки врятувала сама себе від голодної смерті, чим не перемога?

Роззирнувшись навкруги, взагалі не зрозуміла, де опинилась. Якісь чагарники, кущі й трава по коліна. Та здалека побачила світло у вікнах готелю, і пазл склався. Здається, з тих самих вікон я бачила цей дивний дикий закуток. Ще дуже здивувалася, чого там не зроблять якийсь гарний сквер для прогулянок. Бо своїм теперішнім виглядом він тільки псує краєвид. Тепер-то зрозуміло, чому. Щоб часом хто не попхався сюди, і не натрапив на замаскований під плющем вхід.

Подув вечірній вітерець, що був трохи тепліший, ніж повітря в підземеллі, але я все рівно здригнулася. Пора вертатися до готелю.

Приладнавши сяк-так замок, який навіть слухняно замкнувся,. не зважаючи на мої недавні варварські маніпуляції з ним, я попрямувала до готелю. Вперше зраділа сутінкам, в яких я стала не такою помітною.

* * *

— Господи, ти що, на горищі прибирала?! — почула обурене та завмерла посеред холу, втягнувши голову в плечі.

З бокового коридору адміністрації вирулила Світлана Андріївна, оглядаючи мене, наче брудне кошеня з вулиці. Ну, те, що брудне, я помітила вже, коли вийшла на освітлену територію. Добре хоч бур’яни та реп’яхи з капронових колгот познімала…. Від підвального пилу та павутиння уніформу могла врятувати тільки хімчистка.

Вилаявши мене, фея трохи заспокоїлась та, тяжко зітхаючи, видала мені ще один комплект. Судячи з того, що про моє зникнення вона не питала, Васька мене не здала. Годинник на стіні кабінету показував уже дев’яту годину вечора, значить, вибачатись перед напарницею доведеться завтра. Зараз би телефон зарядити та повідомити Яровому, щоб не виламував двері за ширмою.

Лиш після того, як покірно вислухала лекцію на тему охайності, я змогла чкурнути до своєї кімнатки на четвертому поверсі, поки мене ще хтось виховувати не почав.

Не встигла під’єднати шнур зарядного до телефону та ввімкнути смартфон, як він задзвонив.

— Андріянова, ти як там?! Поки що не виходить дістатися до підвалу, охоронець…

— Денисе Олександровичу, стійте, — перебила схвильованого викладача. — Я вже наверху. Ви в номері?

— Так… — розгублено спитав чоловік. — Але… як?

— Зараз буду.

Кинувши мобільний на ліжко, швидко перевдягнулася в картату сорочку і джинси, взула кеди та поскакала до триста третього номеру. ЯДО не просто чекав на мене, він уже стовбичив на порозі, коли я спустилася сходами. Окинув похмурим поглядом, пропускаючи всередину, а тоді захряснув двері та склав руки на грудях.

— Ну, і як це розуміти? — спитав. — Ти обдурила мене?

Я, очікуючи чого завгодно, та точно не цього, витріщилася на викладача. Для чого я взагалі все це робила, якщо він мені навіть не довіряє?