Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

— Ви настільки в мене не вірите? Що ж ви скажете, коли я вам повідомлю, що з кімнати за ширмою є вихід через таємне підземелля?

Його брова сіпнулася, губи викривила іронічна посмішка, і це стало останньою краплею. Адреналін остаточно вивітрився, і я відчула, як починають тремтіти руки. Треба забратися звідси, перш ніж почнеться істерика. Та спочатку…

Я розвернулась, пройшла до вітальні та пошукала очима план готельної території серед розкиданих паперів на столику. Тоді схопила червоний маркер, знайшла позначку здичавілого скверу, по пам’яті позначила приблизне місце, де вийшла на газон, справа від фонтану. Провела лінію до середини чагарників та поставила хрестик.

— Можете перевірити самі, — холодно мовила до Ярового, який мовчки стовбичив за спиною.

Випрямилася та пішла геть. Зупиняти мене ніхто навіть не намагався.

* * *

Я ніколи не була плаксою, жаліла себе дуже рідко. Надавала перевагу вирішенню проблем, а не їх оплакуванню. Проте коли накопичувалося аж надто багато негативних емоцій, вони проти моєї волі виливалися слізьми. Легше просто лягти і дозволити собі кілька хвилин слабкості, ніж зупинити цей солоний водопад. Що я й зробила, діставшись до ліжка в своїй кімнатці. Заповзла під ковдру, згорнулася клубочком і зарилася носом у подушку, випускаючи на волю всі думки: «За що саме мені дісталася така важка доля? Чому, поки мої однолітки спокійно живуть на всьому готовому, я повинна дбати про себе вже до біса багато років? І мало мені було того, то ще й Яровий втягнув мене в сумнівну аферу. А сам навіть словам моїм не вірить. Я для нього просто якийсь собака з відмінним нюхом. З тих, що після сезону полювань прив’язують у лісі, прирікаючи на смерть».

На зміну безсильній жалості та туги за домом, прийшла зла впертість. Чого шкодувати за тими, хто тобі навіть не дзвонить? Навіть перебуваючи у лікарні, мама ні разу не згадала про мене. А чи обходить її взагалі, де я? Де ночую і чим харчуюся після того, як вона виставила мене з квартири. Але я ніколи ще не ночувала на вулиці. Завжди давала собі раду.

Витерши сльози рукавом, тяжко зітхнула та заплющила очі. В животі забурчало. Засинати з пустим шлунком для мене діло звичне, я навіть не звернула на жалібний звук уваги. Надто втомилася за сьогодні. І фізично, і морально. Тому навіть не зрозуміла, коли забулася неспокійним сном.

Як виявилося, ще й не надто міцним. Бо почула, як хтось наближається тихими, але твердими кроками. Очі розплющилися самі собою, та, незважаючи на наростаючу паніку всередині, я змусила себе залишитись на місці. Коли до ліжка наблизились майже впритул, моє серце мало не пробило ребра. Та місячне сяйво з вікна освітило знайоме обличчя. Яровий? Якого біса він тут забув? І як взагалі мене знайшов?

Дуже дякую Людмилі Сысенко-Хомутинській за нагороду "Попелюшці...". Надзвичайно приємно! Дякую Вам за довіру та симпатію ❤