Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

Денис Олександрович поставив на підвіконник над моєю головою доволі величенький пакет, з якого до мене донеслися такі аромати, аж живіт від голоду скрутило. Не знаю, що то таке, але точно з м’ясом. Глитнувши слину, ледь змогла залишитись непорушно лежати.

Скоса дивилася на викладача, що трохи постояв мовчки, дивлячись у вікно, а тоді присів на ліжку, поряд зі мною і тихо сказав:

— Я знайшов той хід, який ти позначила.

Значить, помітив, що я вже не сплю, прикидатися марно. Зітхнувши, відкинула ковдру та сіла. Намацала під подушкою телефон.

— Третя ночі, Денисе Олександровичу, — пробурчала невдоволено.

Голос після плачу став гугнявим та хриплим, ніби в мене грип. Аж сама скривилася. Яровий зітхнув.

— Твої слова звучали дико, та й не виглядала ти, як людина, яка щойно з підземелля.

Я пхикнула.

— Якби ви бачили мою уніформу, то так би не казали.

— Вибач.

— Забули.

Ми обоє замовкли, тиша стала якоюсь ніяковою. І тут вирішив подати голос кит всередині мене. Я знітилася, притискаючи руку до живота. Яровий похитав головою, підвівся, щоб узяти пакунок з підвіконня. Я увімкнула ліхтарик на телефоні та поклала його коло себе. Світла стало достатньо, щоб розгледіти не менше трьох лоточків, загорнутих у фольгу, щоб зберегти тепло.

Яровий знову присів коло мене, розгорнув пакет та простягнув мене пластикову ложку. А тоді заходився розвертати фольгу. Запахи стали просто нестерпними, я аж засовалася на ліжку від нетерпіння. Коли переді мною опинилася пластикова мисочка з паруючим пловом, я мало слиною не вдавилася.

— Ти коли їла востаннє? — пробурчав ЯДО, спостерігаючи, як я жадібно жую, мало не муркочучи.

Здвигнула плечима, бо й сама не пам’ятала. Господи, яка ж смакота.

Поки я розправлялася з рисом, Денис Олександрович розпакував ще один лоток. Шашлик?! О-о-о-о! То ось звідки такий чаруючий аромат м’яса… Давайте швидше сюди!

— Я переглянув записи зі своєї камери, щоб зрозуміти, як ти взагалі змогла до підвалу потрапити, — почав викладач. — Шкода, що там немає звуку. То як тобі вдалося вмовити начальника охорони?

— А то був начальник? — здивовано закліпала я, завмираючи з ложкою в руці. — Якийсь він слабкодухий, як для головного.

І я коротко переказала все, що зі мною відбувалося після того, як зіткнулася з охоронцем. Між пережовуванням, звичайно.

— Добре, що в мене були невидимки у волоссі, а то довелося б вам мене шукати в тих заростях, якщо б…

Коли теплий великий палець Ярового раптом торкнувся кутика моєї нижньої губи, завмерла на пів слові. І він завмер, не піднімаючи погляду від мого рота. Між темними бровами пролягла тінь. А моїм тілом прокотилося лоскотне тепло.

— Кетчуп, — глухо мовив.

Кетчуп?! Та в мене ледь серце не зупинилося! По-моєму, це не нормально, коли тіло так реагує на дотики викладача з Менеджменту. А йому хоч би що, навіть не знітився. Як камінь. Кремень! Але пальця так і не забрав.

Примруживши очі, я висунула язика та лизнула його, щоб викликати хоч якусь реакцію. А то може в нього серцевий напад. Тридцять з копійками – то ж уже не юність.

Яровий аж сіпнувся, ніби його струмом вдарило. Підскочив на ноги, розгублено кахикнув, а тоді швидко кинув: «Доїдай та лягай спати, о восьмій чекаю в своєму номері», розвернувся й широкими кроками пішов геть.

Дивний який, - подумала я, дивлячись йому вслід, а тоді зітхнула, здвигнула плечима та нахилилася за третім лотком. Ого, шоколадний торт! Та ще й такий  здоровезний шматок! У-ля-ля, оце бенкет….