Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

— Це Гончарова, більше нікому, — тихо сказав. — Будь тут, я її відправлю.

Ага, так я й повірила. Лариску так просто не випровадиш, без свяченої солі та кадила. А сховатися в номері взагалі нікуди!

Коли Яровий попрямував до прихожої широкими кроками, я заметалася з одного кута в інший, панічно шукаючи хоч найменшу щілину, де поміститься моє бідолашне тільце. Крім ліжка більше схованок не було, тому я відкинула покривало, впала на підлогу та заповзла туди, як переляканий вуж, проклинаючи і викладача, і начальницю. Пилюки ніби не багато, та все ж, те, що назбиралося, до білого фартуха точно прилипне. А тоді від Світлани Андріївни мені дістанеться на горіхи.

Тільки-но я роздратовано сіпнула донизу покривало, до вітальні, цокаючи на своїх височезних підборах, увійшла Гончарова. А я що казала?! Перед такими двері не захряснеш.

— Денисе, — промуркотіла Лариса. — Ми ж навіть як слід не поспілкувалися. А я б тобі стільки всього про «Ореол» цікавого розповіла. І.. не тільки.

О, ні, господи. Тільки не треба тут милуватися, бо мене вирве!

Та Яровий все ж не забув про моє існування, бо роздратовано відказав:

— Давай пізніше якось зустрінемось за бокалом вина, бо зараз я дуже поспішаю. В мене відрядження… до Хмельницького. Мушу бути вже в редакції.

В якій ще редакції? І що взагалі за прикриття собі придумав ЯДО? Журналіст, що пише хвалебну статтю про готель? Якось не схоже, та й чоловік уже років зо п’ять не працює в ЗМІ. Видно, начальниця не з тих, кому цікаві такі нюанси.

Гончарова наблизилася до ліжка та сіла, закинувши ногу на ногу. Судячи з того, як прогнувся матрац над моєю головою, жінка відкинулась трохи назад, спираючись на руки.

— А може все таки встигнемо… швиденько, — замуркотіла Лариска. — Ти такий сексуальний, коли думаєш про роботу, що я вже мокренька… там.

Це вона що зараз, намагається звабити Ярового? Сподіваюся, не вся кров у нього від мозку відлине, і він не забуде про те, що десь тут знаходиться його студентка.

А та ще й ноги розсунула, лярва. Господи, невже це дійсно відбувається? Хотілося заплющити очі та затиснути собі вуха руками, щоб зберегти рештки здорового світосприйняття у свідомості, та боялася навіть ворухнутися, щоб ненароком не видати своєї присутності. Напружилась, коли Денис Олександрович повільно наблизився до Гончарової, з жахом очікуючи найгіршого.

— Ларо, — тихо вимовив він, і від вібруючого тембру його голосу навіть в мене шкіра сиротами вкрилася. — Ти надзвичайна жінка...

Серйозно? Фу.

— … і що то буде за насолода, якщо робити все поспіхом? Не мати змоги попестити кожен сантиметр твого тіла, слухаючи твої хрипкі стогони…

Надзвичайно незвично було чути такі слова з уст викладача. Ще й цей бархатистий тембр, від якого всередині все стискається. Здавалося, ще трохи, і моє серце нас видасть, гепнувшись об підлогу.

— О, Денисе, твоя пропозиція надзвичайно приваблива, — відповіла нарешті леді Стерво, захихотівши. — Добре, зустрінемось, коли повернешся, за вечерею в ресторані. А далі… подивимось.

Вона підвелася з ліжка, і я мало не застогнала від полегшення, вчасно прикусивши губу. Що стало моєю помилкою, бо почувши слинявий звук глибокого поцілунку, я так сильно стисла щелепи, що рот наповнився металевим присмаком крові.

Добре, що за мить Лариска все ж звалила з номеру, і я опустила голову, притискаючись лобом до прохолодної долівки. Видихнула. Мабуть усе повітря, яке взагалі було в легенях.

— Андріянова, вилазь уже, — почулося десь згори, і я скривилася.

Після всього почутого хотілося залишитись під тим ліжком назавжди, щоб ніколи більше не зустрічатися поглядом із Яровим. Та не могла ж я просто заявити: «Мене від вас нудить, вийдіть кудись», тому я, стараючись ні про що не думати, поволі поповзла назовні.

Та швидко втекти не вдалося. Ледь стала на рівні ноги, як ЯДО вхопив мене за підборіддя пальцями, піднімаючи лице догори.

— Навіть питати не буду, як це вийшло, — похитав головою, розглядаючи мою губу. — Зачекай, принесу аптечку.

— Не треба.

Сіпнулася, відчуваючи, як горить те місце, до якого торкнулися сильні пальці. Тому, що було приємно. Але ці ж пальці щойно торкалися Гончарової. І від усвідомлення цього неприємно замуляло десь аж всередині. Хотілося просто опинитись далеко звідси. Але викладач не відпускав. Видивлявся щось на дні моїх очей, користуючись тим, що моя голова ніби в лещатах, у його долонях, і я не можу відвести погляд.

— Невже ти така вразлива? — спитав з кривою посмішкою. — Стільки емоцій, а розмова з Гончаровою навіть не торкнулась інтимних тем. Що вже казати про інше. А якби справа дійшла до мінету чи кунілінгусу, ти б там померла від розриву серця, чи як?

Я й сама це знала. І від розуміння того, що якби в кімнаті були інші люди, чужі, мені було б начхати, ставало все гірше. А розмова все нестерпнішою. Тому, піднявши руку, я відштовхнула його кисть від свого лиця та відступила на крок. З викликом примружила очі.

— Треба було одразу переходити до мінету, — виплюнула. — Відволікти, так сказати, щоб я могла спокійно піти. А зараз пробачте, але я спізнююсь в університет. Сьогодні не «Менеджмент» першою парою.

І, розвернувшись на п’ятах, ледь не бігом кинулася геть, залишивши спохмурнілого Ярового мовчки дивитися мені вслід.