Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

Губа розпухла та неприємно сіпалась, тож довелося вискакувати з маршрутки на одну зупинку раніше, щоб завернути до аптеки. На першу пару я вже й так не встигала, то хоч до другої приведу себе до ладу.

З маззю в одній руці, та морозивом – у іншій, примостилася на лавочці в парку. Не пам’ятаю, коли востаннє мала час просто насолодитися красою природи, поспостерігати за битвою голубів за окраєць хліба, примружуючи очі від задоволення, коли вітерець ніжно гладив обличчя, а тоді – летів уверх, ховаючись у кронах каштанів. Все моє життя складалося з біганини, біганини і ще раз біганини. А як тільки присідала на мить, то починало всередині аж пекти від відчуття, що витрачаю даремно час.

Зітхнувши, відігнала від себе всі думки та заходилася відкривати «Стакан Великан» зі смаком вишні та абрикосу, збираючись насолодитися улюбленими ласощами на повну! Та певно десь я в тому житті все таки згрішила. Бо як тільки мій язик торкнувся солодкого пломбіру, позаду почувся чоловічий грубий голос. І я б може через секунду перестала на нього звертати увагу, якби незнайомець не вимовив чарівне слово «Ореол». Забувши про все на світі, я випрямилася, як струна, нашорошивши вуха.

— Ігоре Михайловичу, нам терміново потрібне нове укриття, бо в «Ореолі» хтось рознюхує…. Ні-ні… Вчора в підземеллі хтось був… Та звідки я знаю?!

Здригнулася, ледь не вкинувши морозиво. Швидко полізла до кишені за телефоном та поспішно включила диктофон. Повернувши голову, краєм ока помітила худого чоловіка в чорній сорочці, що сидів на лавочці, яку від мене відділяв лише кущ калини та клумба з квітами. Був повернутий спиною, тому мене й не бачив.

— … придумайте щось. В готелі залишати склад небезпечно. Все треба вивезти, і негайно…. Та я розумію… Ігоре Михайловичу, ризикувати не варто, на кону мільярди…. А ті дівчата…. Тиждень – надто довго, тим більше зараз, коли хтось винюхує… Добре, чекатиму дзвінка.

Як тільки він завершив виклик та заозирався по сторонах, я відвернулася. Виключила запис та встромила у вуха навушники. Нічого не чула, не знаю, сиджу, як примірний підліток, хитаючи ногами в такт попсовій пісеньці та поїдаю морозиво.

Коли незнайомець вивернув на алею та пройшов повз мене, кинувши косий погляд, ледь не запанікувала. А що як він мене знає? Чи в тому підвалі були камери з нічним баченням? Але чоловік навіть не зупинився, пішов по своїх справах. Ніби пронесло.

На зміну паніці прийшла злість. Ну, йо-ма-йо, єдиний раз в рік вийшла свіжим повітрям подихати, і тут мене той «Ореол» дістав. Прокляття на мені якесь, чи що?!

Невдоволено пирхаючи, скинула запис з диктофону Яровому в телеграм. Не встигло дійти, як на екрані блимнула відповідь:

— «Куди тебе занесло вже на цей раз?».

— «Сиділа в парку, їла морозиво, на голубів дивилася».

— «Марш на пари, агент «шило в одному місці». Ні на секунду саму залишити не можна» і смайлик в кінці *вибух мозку*.

Я мало в голос не розсміялася. Показала екрану язика, та все ж підвелася. Від морозива моїй губі трохи полегшало, тому мазь разом із навушниками я закинула в рюкзак, відправила обгортку від пломбіру у смітник і закрокувала алеєю до університету. Неспішною ходою, вдихаючи свіже повітря на повні груди. Не ясно, коли випаде ще отак прогулятися найближчим часом.

Дякую Бетсі Прусс за копняка під зад моєму Музу :D І поки він не прийшов до тями та знову не змився, пишу ще один шматочок. Чекайте ввечері ;))