Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

до смерку били поклони землі. Засаджували гори, що загучали терням. Каменем викладали тераси, копали й витоптували ярки для води, мурували пивниці, носили на собі гній. А тоді бралися за регураш, плантаж по-вченому. Щоб корч довго жив і рясно родив, землю довкола треба перекопали на метр углиб. З хащі жони носили в кошарах чорний і легкий, як попіл, ґрунт. Ним стелили ямку, клали чубук, розправляли каждий корінчик. Згори притрясували-солили пухкою землицею, укріпляли битою цеглою і камінцями. Пак крем’яну черленицю топтали босими ногами, метали гній і заливали водою. А згори під листок насипався маленький горбик, як кротовина. Оби сонце не виссало мізерний корчик. За день роботи садили рядок винниці…»

«І так ви садили в радгоспі, на чужому?» – дивуюся я.

«Так Бог приказав садити. Інакше який хосен? Перші роки заганяли вино Хрущову. Велика челядь у нас гостилася. Американський художник Рокуел Кент, поет Рильський. Вино хвалив, але паленка з абрикос йому більше смаковала. Пак написав стих про нашу ланкову Русинкулю, діти в школі вчили напам’ять. Був пізніше і Расул Гамзатов. Ото був сміхар, фурт комсомолок за гузички щипав.

Та недовго комунішти мали регулу бавитися файними винами. Навчилися хитрити, доки не перехитрили самих себе. Цистернами зачали возити чуже – з Марокко, Аргентини, Чилі, Алжиру. Добрі вина, гріх брехати. Ми відрами пили й не п’яніли. Казали, що їх міняли за самольоти й танки. У Мукачеві розливали – і на Москву. А наші винниці помали загучали ізабелою і делаваром. За чехів і мадярів самі пусті люди їх мали на лугошах. А ниська і тим не каждий похвалиться. Через тоту п’янку ніколи погар доброго вина упити. Недавно онук приніс склянку купованого в бовті. Упозірує на вино, а на смак – пахняча киселиця зі спиртом. Якби я свому дідови такого налляв, він би мені в очі улляв».

Скупий січневий промінь грає на вологих скельцях рогових окулярів. Шкарубкі пальці погладжують лозу: «Ци повіриш, не так мені тяжко сись світ лишати, як винницю».

Він і сам – як лоза, тонкий, вузлуватий, динамічний. Готовий напоїти радістю живого слова чужого чоловіка.

«…Світ – школа, біда – директор. Недовго я урядовав. Не дурний сказав: хто з панами оре, тот задом волочить. Грозна все менше родило, а панів з корчагами все більше. Лише дурний і лінивий не крав. Як напоїш таких, що пропили би й ризи? А в мене на папери мало все сходитись. Звер я собі з шиї оту баламуту, пішов на цвинтар гроби копати. Робити мусай. Нехотя, нехотя – з’їж і крихотя. Заробок негустий, зате спокійно, тихо, командовати нікому. Туй усі єднакові. Не те що в долині. Один, тямлю, по-чорному крав, усе тягнув до хижі, землицю стягував, хижі правив. Не знав міри сегінь, доки ’го сюди не привезли. Тепер має доста, ще й згори ’му наметали. Оно такоє: не наївся – не налижешся…»

Пес Дуді зривається з місця, летить повз ліщину прогоном, яким натужно піднімається жовтенька Славута.

«Мої, – сльозливо усміхається дідо Кундя. – Кортно їм без старого пня. Смішні. Ну що, з Богом, неборе. Наговорив я тобі міх казок і півтайстри правди. Води напийся й забудь…»

Удома наливаю дідової води. Студена – аж око коле. І пахне зимовим туманом. З солодкавою терпкістю. На споді горнятка танцює виноградне зернятко.

Чорний ангел

Будь-яка діяльність невловимою тінню кладе на людину свій відбиток.

У неї важкі, наче олов’яні, очі, випиті баченим за довге життя. Обличчя темне, нерухоме, відчужене. А руки – на них лячно дивитися: вузлувато сплетені на животі, з пергаментною цупкою шкірою, набряклою на долонях від частого стикання з водою. І цей крижаний, лінивий спокій. Немає чуда, щоб потривожило його. Воно так, коли людина довго дивиться в безодню, безодня починає вдивлятися в неї.

Ержі-нейні Горват має ремесло, якому, мабуть, і назви немає. Хоча воно таке ж древнє, як і людство. Вона споряджає людей в останню путь. Такі були ще в часи фараонів і скіфських царів. Їх, гетер і плакальниць, готували ледве чи не з дитинства. Останній каприз людини – піти з життя красиво – поважали завжди. Західна цивілізація побудувала на цьому цілу індустрію. Ми ж, як і в усьому, неофіти. Але такі люди стихійно з’являються майже в кожному селі й місті. Декілька їх і в Мукачеві. І оточені вони серпанком насторожливої загадковості.

Хоча з бабою Ержікою ніби все просто. Шістдесят вісім років, самотня – чоловік загинув «по п’янці», діти розбрелися по світах і тюрмах. Усе життя санітарила по лікарнях. Живе в старенькій хижці під замком. Облізлий кіт Лоці й дві кози – сердечні її компаньйони. Живе з мізерної пенсії, семи соток городу й ремесла обмивальниці.

А почалося все ще в лікарні. Родичі простягали жінці кілька рубликів у морзі: «Приведіть до порядку». Мила, одягала, розчісувала небіжчиків, міцними руками допомагала віднести в машину. Без особливих емоцій – «як вальки метала».

Аж поки смерть не заглянула і в її хату, примусила заповажати СЕБЕ. Привезли додому серед ночі потовченого чоловіка. Чи то аварія, чи бійка – і досі не знає. Жили вони погано, чоловік пив по-чорному, не раз і її товк, а майстер був – пан своїм рукам. Сиділа над ним опівночі й злорадно думала: ну ось, віддав тобі за все Бог сповна. Уже не будеш з мене кров ссати. Ніякого не мала в серці жалю до нього. Запалила свічку під їхнім весільним ображчиком, налила води в корито, щоб обмити тіло. Доторкнулася до рани – і раптом полум’я свічі застрибало, немовби хтось дмухнув на нього. А протягу в кімнаті ніякого. Відняла від тіла руку – знову рівно горить. Приклала – пломінчик знову труситься…

Господи, невже душа за спиною стоїть?!

Уклякла на коліна, помолилася, щоб прийняв Бог душу загиблого, а собі попросила від нього прощення і йому все простила. Нагріла води, укинула пахучої трави, узяла чисту пеленку й обережно стала обмивати понівечене тіло. Свічка почала горіти рівно і ясно, без диму. Поголила чоловіка, скропила одеколоном, як він це любив, убрала в чисту одежу й розчесала. Потім налила погарчик горілки й поклала на край стола. Глянула через плече на свічку і здерев’яніла – вогник горнувся в бік молодої на фотографії, наче хотів обняти її… Упала чоловікові на груди й проплакала до ранку.

Гадала, може, це привиділося їй від потрясіння. Проте коли споряджала другого небіжчика, проробила той самий експеримент. Усе повторилося. Тоді рідних попросила помолитися та з облегшеним серцем попрощатися з померлим. І душа відійшла з миром. Виходить, розмірковує жінка, у перші дні вона важко покидає тіло, ще чує його біль, а ще гостріше – біль сердечний. Ось це й треба вгамувати, полегшити. Дитина заходиться панічним плачем, коли чужі руки лікаря чи повитухи виривають її з рідного материнського лона. Так, напевно, і після смерті. Лишень тоді плаче душа.

Напівписьменна мукачівка до цього дійшла сама. А от київська вчена-геолог Зоя Митрофанівна Гречишникова присвятила вивченню цих незбагненних явищ десятиліття досліджень, які тепер всерйоз опрацьовують науковці Німечини та США. Ось що вона пише: «Мої спостереження над біополем, чи біокаркасом, людини привели мене до такого висновку: коли людина помирає, після смерті власне її біополе не зникає, не розчиняється в безвісті. З’ясовується, що протягом перших дев’яти днів над постіллю померлої людини, над її фотографіями постійно присутнє її власне біополе. Це визначається дуже просто: моя антена робить стільки обертів, показує стільки градусів, скільки показувала б на людині, якби вона була живою… От коли