Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

Привіт, котики! :з Сьогодні малесенький шматочок, бо дуже багато роботи:((( Спробую до вечора створити ще щось)

Перевіривши баланс на карті в телефоні, зітхнула з полегшенням. За два серпневі робочі дні в «Ореолі» мені нарахували аж чотириста гривень! На таксі точно вистачить, ще й трохи залишиться. Та головне те, що не доведеться позичати гроші у Варі, і вигадувати пояснення, як же я зранку до універу без гаманця дісталася. Бо від усієї цієї брехні мене конкретно вже нудило.

Сповнена душевного піднесення, я коротко пояснила, чому сьогодні на парах уже не з’явлюся, та, попрощавшись, кинулася до виходу з їдальні. І зовсім несподівано одразу за дверима зіткнулася з Яровим. Господи, він що, і на мене маячок причепив?!

— Боже, Андріянова, ніде вже від тебе спокою нема, — пробурчав, майже озвучивши мої ж думки. — Куди летиш, наче навіжена?

— Маму з лікарні виписують, поїду її забирати, поки Арський не з’явився, — відповіла, оминаючи Дениса. — На парі мене не буде. До завтра.

І вже занесла ногу, щоб чкурнути геть, як мене перехопили за лікоть.

— Стій, чекай! То ти повезеш матір додому? — нахмурив брови викладач.

— Так.

— Чудово!

Не зрозуміла…

Яровий оглянув заповнений студентами коридор, зітхнув та, поглянувши на мене, хитнув головою в бік. А тоді розвернувся й рушив до виходу. Ну, що за загадковий чоловік… Мені нічого не залишилось, окрім як послідувати за ним.

Ми зійшли сходами донизу, перетнули пішохідний перехід і дійшли до кав’ярні «AROMA KAVA». Денис відчинив двері та пропустив мене вперед.

— Я не маю часу на каву, — пробурмотіла, та Яровий тільки очі закотив.

В невеличкій залі на п’ять столів було майже порожньо. Лише двійко студентів очікували на замовлення коло стійки. З вигляду ніби першокурсники. Їх завжди видає розгубленість та нервові мимовільні жести, типу притопування чи обсмикування одежі. А ще неспокійні погляди. Помітивши викладача, взагалі ледь не забули про свою каву, а, схопивши її, чкурнули геть, ніби Цербера побачили. Таким точно не до пліток. 

Денис пройшов до дальнього столика, не звертаючи на підлітків жодної уваги, та, всівшись, витягнув мобільний телефон. До мене йому теж не було діла, тому я вмостилася навпроти, склавши руки на столі. Що ж він задумав на цей раз?

— Перестань так на мене дивитись, — не відриваючись від екрану, спокійно мовив ЯДО. — Ледь не проґавила чудову можливість через свою неуважність. Зараз під’їде Дарій з маячками, проінструктує щодо маніпуляцій з куртками.

Я ледь не застогнала в голос від цієї новини. Та вони жартують?! А якщо Арського не буде вдома, як і одної з його шкірянок? Чи, що ще гірше, якраз навпаки, вітчим знайдеться на улюбленому дивані? Коли застукає за тим, як я розпорюю підкладку в його куртці, мені гаплик! І вдруге мене навіть на поріг не впустять.

Певно, щоб відволікти мою увагу (ну, не по доброті ж душевній) Яровий замовив мені Мокко та Американо — собі. Ще й на десерт не поскупився. Взяв еклери з солоною карамеллю, ніби спеціально!

Чи то Дарій справді швидко прибув, чи то, ласуючи смаколиками, втратила лік часу, але аж здригнулась, коли військовий поставив стільця та гепнувся на нього між нами з Денисом. При денному світлі я змогла краще його роздивитись, і перше, що впало у вічі, навіть у звичайній джинсовій куртці він виглядав не як цивільний. Може це тому, що куртка була кольору хакі. Але віяло від нього все тою ж непохитною впевненістю, тіло було таким же напруженим, ніби готовим до бою в будь-яку наступну мить, а плечі – гордо розправленими.  

— Привіт, Ксеніє, — з посмішкою підморгнув, а в мене від хвилювання ледь еклер з рота не випав.

— Доброго е-е дня, — пробурмотіла зніяковіло.

Яровий фиркнув насмішкувато, змушуючи перевести на нього погляд.

— У якій лікарні твоя мама? — спитав.

— На Виговського, 8, — вимовила. — А що?

Денис кивнув та глянув на Дарія.

— Ти службовим авто чи своїм?

— Службовим, — чогось розвеселившись, відказав чоловік.

— Чудово, — всміхнувся Денис. — Тоді їдьте. І спробуй не каламбурити, хоча б при її мамі.

Військовий з широкою посмішкою приклав два пальці до скроні та віддав честь. А мені залишалося тільки спантеличено кліпати очима, глипаючи то одного, то другого.