Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

 На вулиці, коло тротуару, стояв чорний Фольксваґен, що нічим не вирізнявся серед пересічних авто. То з чим тоді пов’язана дивна реакція Дарія? Нічого вже не розумію з цими двома інтриганами.

Чоловік розблокував дверцята брелоком, відчинив мені пасажирські дверцята та ще й дочекався, доки вмощуся. Було від такого і ніяково, і водночас приємно.

— Пристебнись, — кинув мені, всівшись за кермо.

Коли завівся двигун, я таки не втрималась.

— А що не так із машиною? — оглядаючи салон, тихо спитала.

— Тобто? — зсунув брови він.

— Ну, коли Денис запитав, на якому ви авто, реакція мені здалася дивною, — ніяково пояснила, скоса зиркнувши на чоловіка.

Дарій весело фиркнув, хитнувши головою.

— Ні, з цією все нормально, — відповів. — А от мій власний позашляховик мало нагадує таксі, тому в твоєї мами могли б виникнути… запитання. Наприклад, чи не їдемо ми на сафарі.

— Таксі? — перепитала я, кліпнувши. — Ви відвезете мене з мамою до квартири?

— А якщо встигнемо, то ще й назад на пари тебе доставлю, бо дуже вже Ден переймається, що твоя успішність постраждає через нього — із загадковою посмішкою похитав головою чоловік, а тоді глипнув на наручний годинник. —. Так, до лікарні хвилин п’ятнадцять, тому давай поясню, що і як робити з маячками.

Питань у мене не поменшало, але до справи, то до справи.

Мені вручили пакет, всередині якого я знайшла дві круглі штукенції, дуже схожі на «жучка», якого я отримувала раніше від Ярового. Разом із ними там лежала штука, схожа на стрічковий коректор, який був у мене в школі. Але стрічка там була не білою, а прозорою. Ну, і вишенькою на шпигунському торті став невеличкий канцелярський ніж.

— Сподіваюся, не для того, аби прирізати вітчима, коли він мене застукає? — спитала з надією, чим викликала в Дарія веселий регіт.

— Ні, мала, — фиркнув той. — Це аби зробити надріз на підкладці. Тоді приліпити маячка зсередини і запаяти дірку клеєм.

— Спеціальний шпигунський клей? — здивовано покрутила в руках «не-коректор».

— Та ні, в крамниці канцелярського приладдя купив, — здвигнув плечима Дарій.

А я відчула себе справжньою дурепою. І вже не вперше.

Решту часу я мовчала, дивлячись у вікно. Пакет відклала на панель приладів, намагаючись не накручувати себе думками, як я, чорт забирай, маю оце все провернути.

Та, виявилося, що це не єдиний головний біль, що на мене чекав. Коли прибули до лікарні, і я піднялась на відділення травматології, то побачила в коридорі маму, згорблену та сумну. Вона сиділа на стільці, стискаючи в руках сумку, опустивши погляд у підлогу.

— Ма? — покликала я її. — Все нормально?

Жінка підняла на мене очі й силувано всміхнулася.

— Стас обіцяв мене забрати, — розгублено мовила вона. — А тепер подзвонив, що не зможе. Аж увечері. А я останні гроші на ліки витратила.  

Я полегшено видихнула. І оце через таке переживати? Чому мені не подзвонила, навіть питати не буду.

— Без твого Стасика якось обійдемось, — пхикнула. — Ходімо, таксі вже чекає.

— Ксеню, я…

Мама знову похилила голову та похитала головою. Мене це вже почало дратувати. Ніколи не помічала, наскільки ж мама невпевнена в собі та слабка.

— Ну, що ще не так? — зітхнула, гепнувшись коло неї на сусідній стілець.

— У мене немає ключів.

Чудово, просто неймовірно! Значить і вітчима вдома нема, операція з маячками накривається мідним тазом.

— Поїхали, — буркнула я, хапаючи маму під лікоть. — Я залишила запасну в’язку в нашої сусідки, коли ви мене витурили.

Піднявши жінку на ноги, потягла її до виходу. На її кволі протести й запитання лиш міцніше стиснула щелепи, бо як почну говорити, спинитися вже не зможу, і тоді ми точно посваримося.

Коли вийшли надвір, з Фольксвагена вистрибнув Дарій, обійшов авто та відчинив перед моєю мамою задні дверцята.

— Прошу, мадам, — весело махнув рукою, і я ледь не траснула себе по чолі.

Він узагалі коли-небудь бачив справжніх таксистів? Не водіїв лімузинів, бляха, а звичайних Ашотів зі служби таксі. Вони точно не вискакують з білозубою посмішкою, наче лакеї з карети.

Мама теж сприйняла цього самозванця з підозрою, притиснувши до грудей сумочку та відступивши на крок. Довелося знову її підштовхувати, а військового жестом відігнати, розмахуючи рукою за її спиною.

Чоловік спантеличено почухав маківку, не зрозумівши, певно, що не так, але слухняно зайняв місце за кермом. І мовчав усю дорогу, зсунувши брови до перенісся.

Дісталися до мого двору без пригод, лиш я, задумавшись, ледь не забула пакет зі шпигунським набором. Добре, що Дарій вчасно пхнув його мені в руки. Мабуть, вигляд у мене був наляканий і невпевнений, бо чоловік мовчки кивнув і підняв великого пальця. Це не дуже мене підбадьорило, але діватися нікуди. Зігрівала лиш думка про те, що операція допоможе нарешті здихатися Арського раз і назавжди, і бонусом, ще й запроторити його за грати.

— Якийсь дивний таксист, — прошепотіла мама, коли зайшли до під'їзду. — Треба було його відпустити. Щось він мені підозрілим виглядає. 

Я ледь стрималась, щоб нервово не розсміятися, але посмішки стримати не змогла, уявивши реакцію Ярового, коли йому то переповім. 

— Та нормальний, — здвигнула плечима. — Симпатичний навіть. 

І губу закусила, щоб не гиготіти. 

— Отож бо! — не здавалася жінка. — Будь обережна.

— Добре, — закотила я очі. — Буду. 

Коли ми піднялися на п'ятий поверх, усю радість, як вітром звіяло, тому, що тільки-но я натисла на клямку, двері в квартиру прочинилися. Вітчим удома. А мене охопила паніка.