Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

— Ну, як усе пройшло? — нетерпляче постукуючи по керму, спитав Дарій, тільки-но я гепнулась на пасажирське сидіння. — Це не Арський хвилину тому з під’їзду вилетів? Чим ти його так довела?

Затримуватись у квартирі я дійсно не стала. Запхнула в пустий пакет пару осінніх черевиків на шнурівці й утекла, навіть не попрощавшись із мамою. Чула, як вона схлипує у вітальні, та нічого не зробила. Бо ті сльози нічого не вартували. Ну, заспокоїла б я її. А ввечері повернеться Стас, і вона одразу ж забуде всі образи. І мене також.

Глибоко вдихнувши, я відігнала від себе зайві думки та мовчки поклала на приладову панель маячок.

— Не вийшло? — зітхнув чоловік.

І я коротко розповіла про те, що провалила операцію,ну, на п’ятдесят відсотків точно.

Дарія це чомусь розвеселило, і він поплескав мене по плечі.

— Та це ж уже половина перемоги, мала, все добре. Ти — молодець.

Хотіла б я мислити так само оптимістично…

* * *

Повертатися до університету вже не було сенсу, тому я попросила військового підкинути мене до «Ореолу». Чат з Ваською у вайбері вже аж почервонів від кількості повідомлень. Роботи там, певно, навалом. Буде чим голову зайняти.

Напарниця дійсно надзвичайно зраділа, побачивши мене, й одразу ж поволокла до комірчини, щоб навантажити кіпою постільної білизни.

— Ксеню, я не встигаю до 308. Застелиш там ліжко. І одразу ж мчи до 311, допоможеш із ванною кімнатою, бо поселення через пів години. Все, марш!

Я навіть рота відкрити не встигла, як вона розвернула мене до дверей та підштовхнула. А сама, здуваючи розтріпане волосся з обличчя, помчала коридором.

Після 311 виявилося, що з пральні досі не повернули халати, і довелося летіти в підвал. Поки я там копирсалася, прийшло термінове завдання від Гончарової, доставити якусь коробку в 302. Полетіла на ресепшин.

Не встигла дотягти важелезну ношу на третій поверх, як Васька, вихопивши її в мене з рук, скоромовкою пояснила, що робити в 310-му.

Як тільки я, знімаючи гумові рукавички, виповзла з нього, прийшло нове повідомлення. Та що сьогодні за день такий!?

О пів на десяту я, ледь волочачи ноги, виповзла на четвертий поверх та, ігноруючи бурчання в животі, в якому шлунок аж скрутило від голоду, зайшла до кімнати і, не роздягаючись, упала на ліжко. Сил вистачило лиш на те, щоб повернути голову на бік. В який момент вирубалась, навіть не зрозуміла. І чи снилося мені взагалі щось у ту страшну ніч, не пам’ятала.

Здавалось, ніби спатиму цілу вічність, така була втомлена. Та мозок одразу ж відреагував, коли раптом відчинилися двері та спалахнуло світло. Сіпнувшись, я перекотилася на спину та сіла, все ще загальмована, з розфокусованим поглядом. Та навіть його вистачило, щоб зрозуміти — сталося найгірше.

Цокіт високих підборів по паркету, червона пляма, що перетворилася на худорляву жіночу постать, варто було лиш кліпнути… Гончарова. А разом із нею грізні широкоплечі охоронці.

— Дуже необачно з твого боку було сюди повертатися, — фиркнула Лариса Вікторівна. — Дурне, наївне дівчисько.

Я глитнула, нарешті повністю прокинувшись. Спиною пробігся морозець від її слів. Невже… вона тут не тільки через моє нелегальне спальне місце?