Читати книгу - "Закохай мене в себе, Вікторія Вецька"

Мирослава

Прокинувшись зранку, я поспішила зробити сніданок не тільки собі, а ще й Максиму. Сьогодні я йду на співбесіду в новий офіс, тому потрібно бути там вчасно. Адже я хочу пройти співбесіду і отримати робоче місце. Приготувавши собі сніданок, я накидала собі в тарілку їжу та швиденько побігла чистити зуби.

Коли я вийшла з ванної Максим вже сидів за столом і наминав мій сніданок. Правильно навіщо собі накидати їжу, якщо можна взяти ту тарілку, яка вже стоїть на столі. Я лише видихнула і підсіла до нього.

— Ну як смачно? – запитала лагідним голосом я.

— Так дуже. А ще мене просила яєчню тебе навчити готувати, але бачу ти й сама не погано вмієш, – промовив з посмішкою Максим.

— Їж, їж! Я туди отрути насипала, прямо як знала, що ти візьмеш цю тарілку.

Він награно починає кашляти роблячи вид, що підігрує мені. Від цього я починаю сміятися, а потім піднімаюся зі стільця.

— Добре, я піду збиратися на співбесіду! Можна мені ключики від будинку, – протягую до Максима руку.

Він встає підходить до свого піджаку, який вісить на вішаку біля вхідних дверей, бере там запасні ключі, та кидає їх мені. Я майстерно їх ловлю, і йду до своєї кімнати. Через тридцять хвилин зборів Максима вже в будинку немає. Заходжу на кухню на останок попити води, і бачу записку на столі біля немитої тарілки. Я беру тарілку та ставлю її до раковини. Кладу до кишені його писанину. Читати її мені зараз немає часу оскільки я поспішаю на співбесіду.

Зачинивши хвіртку і будинок, я вийшла на вулицю. Трохи розгублено роздивляюся в сторони не знаючи куди потрібно йти до зупинки. На щастя по вулиці йшла жінка, тож я вирішила в неї розпитати як дістатися до зупинки.

— Доброго ранку! Ви не знаєте, як з цієї вулиці вийти до зупинки де їздять автобуси? – запитала я, кинувши привітну посмішку.

— Доброго ранку! За чим будинком повертаєте  та йдете прямо, а там і побачите найближчу зупинку, – промовляє жінка вказуючи рукою на мій тимчасовий будинок.

—   Дякую! – вигукую, і поспішаю по дорозі.

Дійшовши до зупинки, я розумію, що  спізнююся. Оглядаюся, чи немає тут ненароком таксі. і бачу дуже знайоме мені авто. Кидаю на нього погляд. Водій вочевидь помітив це і виходить з автівки. І на при великий жаль водієм автомобіля виявляється В’ячеслав, який прямує вже до мене. Цікаво як він дізнався, що я тут? Не просто ж так він тут стояв. Я навіть мамі не говорила де зараз мешкаю.

— Тебе підвезти? – запитує В’ячеслав, окинувши мене спокійним поглядом.

— Так якщо не складно, – промовляю, і йду до автомобіля В’ячеслава.

Вже в авто він пильно розглядає мене і обручку на моєму пальці. В цей момент я дістаю листок, який мені написав Максим і починаю його читати. «Кохана дякую за сніданок! Він був дуже смачний! Вибач, що не помив тарілку після себе і не відвіз тебе. Я дуже поспішав. В знак вибачення з мене вечеря. Цілую!» Ось це «цілую» в кінці вганяє мої щоки в фарбу. В нього такий красивий почерк збережу цей листочок собі на згадку, а щоб не загубити покладу до надійного місця, в потаємну кишеню моєї сумки. Адже втрати цей клаптик паперу, я зараз не хочу більше за все, бо в ньому знаходиться невеличка частинка душі Максима.

А я останнім часом не дуже добре до нього ставилася, але в нього залізна витримка, ось що значить кохання. Зараз чомусь навіть забула, що я в машині В’ячеслава, який так і пиляє мене поглядом. А та ніч з ним, то було найгірше, що могло зі мною статися. Сподіваюся Максим про це ніколи не дізнається, а то я на його очах просто зблідну від сорому. Потрібно вгамовувати цих внутрішніх демонів, а то відчуваю, що дограюся і буду про це жаліти.

— Я чув ти одружилася! Вітаю! – голосно вигукує В’ячеслав, чим і відволікає мене від думок.

— Висадиш мене біля торгового центру!

— Так, – сухо відповідає він.

В такий момент хочеться йому сказати: «А я ж говорила, що вийду заміж за іншого, а ти мені не вірив», але змовчую та мовчки дивлюся на дорогу. Коли ми приїжджаємо до торгового центру, кладу В’ячеславу сотню на сидіння.

— Дякую, що підвіз! Не забуть забрати гроші! –вигукую, та швидко закриваю за собою двері.

В’ячеслав виходить з автомобіля, і пропалює мене поглядом. Я швидко ховаюся за будівлею торгового центру, та знаходжу потрібну мені будівлю. Заходжу туди і поглядом шукаю ліфт. Знайшовши прямую туди. Чую як по плитці цокотять мої підбори, але не дуже звертаю на це уваги. Я спокійно собі стою в ліфті чекаю свій поверх, як тут в ліфт заходить Максим. Я стояла за високим чоловіком, тож надіюся він мене помітив. Коли  ліфт приїжджає на потрібний мені поверх. Я помічаю, що з ліфту виходить Максим, а я вирішую піднятися на поверх вище, а там вже спустилася по сходах. Знаходжу зразу стійку реєстратора і йду туди.

— Я прийшла на співбесіду! Мене звати Мирослава Макарець, – промовляю голосно, дивлячись на жінку.

— Ходіть за мною директор вже чекає на вас! – вигукує лагідно жінка, в чорному піджаку з якого видніється біла блузка та такого ж кольору спідниця на ній.

Якщо в цій компанії всі так ходять то я мабуть не впишуся сюди, адже це взагалі не мій стиль одягу. Жінка проводить мене до кабінету, і йде. Я нервово хапаюся за ручку і відкриваю двері. Заходжу до кабінету і завмираю на місці. За столом я бачу Максима, я швидко переключаю свою увагу на табличку на дверях: Директор Матвійчук Максим Костянтинович. Мої очі в цей момент стають, як двадцять п'ять копійок, а скоріше десять гривень. Хочеться стукнути себе долонею по лобі, але не роблю цього, а лише здивовано кліпаю очима.