Читати книгу - "Закохай мене в себе, Вікторія Вецька"

Я думала Максим працює в компанії свого батька. Оце так поворот подій. Я настільки шокована, що досі дивлюся на цю табличку і не можу прийти до тями. Як взагалі таке могло статися, щоб я прийшла на співбесіду до власного чоловіка. Я читала про цю компанію, а про директора мабуть пропустила, або не сприйняла близько до уваги. Так я повинна негайно піти звідси. І коли я намагаюся це зробити, до мене підходить Максим, і бере мене за руку. По моєму тілу швидко пробігає тепло, і мої щоки швидко червоніють.

— Ти ж прийшла на співбесіду! То не соромся проходь! – вимовляє Максим, дивлячись на мене і закриває двері кабінету на замок.

Це напевно щоб я не втекла, а то ще втечу. Максим сідає на диван і уважно розглядає мене.

— Я передумала працювати у вашій компанії! Тому Максиме Костянтиновичу, відкрийте, будь ласка, двері, – промовляю голосно я, поки він оглядає мене з голови до ніг.

— Ви нікуди не підете, Мирославо Сергіївно! – вигукує він, і встає з дивану та підходить до мене.

— Будеш моїм секретарем! А то офіс-менеджер це робота тяжка для тебе, а ти в нас одружена і повинна дбати про свого чоловіка, – дивиться мені пристальним поглядом в очі.

— А чоловік в мене не маленький може і сам про себе подбати, – вимовляю це в обличчя Максиму і прямую до дверей.

— Не хвилюйся я введу тебе в курс справи. Все розкажу, покажу, і ти швидко все зрозумієш.

— А якщо я не хочу, – нахмурюю брови.

— То можеш сидіти вдома і чекати на свого чоловіка з роботи.

Ідея чекати на свого чоловіка з роботи мені взагалі не подобається, але й іншу роботу я не знайду, бо в цьому місті мало кому потрібні офіс-менеджери.

— Добре я згодна, але в мене є умова! – говорячи підходжу до Максима.

— Яка ще умова? – запитально піднімає брову і коситься на мене.

— Ніхто не дізнається про те що я твоя дружина і ти не будеш залицятися до мене!

— Якщо тільки ти зміниш прізвище на моє! – впевнено вигукує він.

— Добре Матвійчук так Матвійчук, – вимовляю і кидаю папку з резюме та документами Максимові на стіл.

 Але він навіть не поспішає відкривати двері.

— Ти прямо зараз поїдеш і подаси документи на зміну прізвища, - промовляє серйозним голосом він, і відкриває двері. – Мій охоронець тебе відвезе і привезе назад сюди, – мовив швидко, і я вже бачу, як в моєму напрямку іде здоровий чоловік в камуфляжній формі.

— Степан, відвезеш Мирославу. Вона хоче змінити прізвище, а далі повернетеся сюди, – серйозним виразом обличчя говорить Максим.

Я швидко йду в напрямку до виходу з цього приміщення. Мені байдуже на ліфт вирішую спуститися по сходах. Охоронець не на крок не відстає від мене. Коли ми приїжджаємо до паспортного сервісу, охоронець чекає на мене в машині. Правда я довго там не забарилася. Оскільки черги майже не було. Вирішила робити терміновий паспорт, а  то чекати цілий місяць я не можу.

Сідаю до авто і їду до офісу. Приїхавши туди, я не поспішаючи гуляю по приміщенню. На обідній перерві все таки вирішую піти до кабінету директора. Не встигаю я відкрити двері, як звідти виходить Максим. Бере мене під руку і ми кудись ідемо.

— Я сьогодні залишив тебе без сніданку тож зараз ми поїдемо обідати.

— А тебе не хвилює те що нас можуть побачити. Так що ти йдеш перший, а я за тобою. Не хвилюйся не втечу, – заспокоюю я занепокоєний погляд Максим.

Звичайно я погоджуюся на обід, адже я ще зранку і крихти в роті не мала. Максим привіз мене в свій улюблений ресторан де в нас був перший дружній вечір. Я вирішила замовити грецький салат та апельсиновий сік. Максим замовив м’ясо з томатним соком.

— Поки будеш в мене на випробовуваному терміні, а там вже візьму тебе офіційно, – вимовляє він, після того як ми зробили замовлення. Таке відчуття, що він мені зараз послугу робить.

Хотілося б повернути наші колишні стосунки. Адже тоді Максим був готовий заради мене на все. А зараз складається таке відчуття, що це я йому щось повинна робити.

— Дякую, Максиме Костянтиновичу, але раніше ви якось краще до мене ставилися, а зараз хочеться повернутися додому і жити своїм життям без вас, – серйозним виразом обличчя мовила я, і глянула на нього.

— Давай домовимося, що Максимом Костянтиновичем, ти будеш називати мене лише на роботі, а в будь-якому іншому місці я для тебе Максим.

Я згідно кивнула головою. Мені зараз хотілося б повернутися в рідну квартиру, закритися в кімнаті і не виходити нікуди. Зараз я відчуваю себе саме тою пташкою в клітці, якою б не хотіла б бути. Максим помітив мій сумний настрій і глянув на мене з хвилюванням.

—  Миросю, щось сталося? Тобі щось болить? – запитує стурбовано він, і кладе свою руку на мою.

— Все добре, просто останнім часом стосунки між нами якісь напружені, або це я роблю їх такими, – промовляю та дивлюся на Максима.

— Напруга дійсно присутня, але в цьому винні ми обоє. І давай домовимося, що немає ніяких я, є лише ми.

— Але від ми напруга між нами не зменшиться.

— Тоді потрібно вирішувати це разом, а не по окремості.