Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

Я мала б запанікувати. Або хоч заплакати. Що було б нормальною реакцією усвідомлення всього, що відбувається. Але, чи то препарат із крові ще не до кінця вивітрився, чи то я просто була надто розлючена на Гончарову, та голова залишалася холодною.

— Де ми? — спитала я, обмацуючи в темряві все навколо себе.

Піднявшись на руках, повільно сіла та, похитнувшись, боляче приклалася лопатками до чогось позаду себе. Схоже на бетон, змішаний з камінням.

— Нас привезли сюди з зав’язаними очима, — почувся з іншого кінця невпевнений голос. — Ми тільки зрозуміли, що спускалися сходами вниз, тому, впевнені, що це якийсь підвал.

Дівчина шморгнула носом і важко зітхнула.

— Зверху постійно працює електрична пила, гепає метал, — додала та, що озвалася до мене першою. — Думаю, ми на якомусь підприємстві. Ну, це не закинута будівля абощо.

— І скільки… вас? — тихо спитала я.

— Ти мала на увазі «нас»? — спитав тоненький, глузливий голосочок з кутка. — З тобою вже семеро.

— …козенят, яких скоро з’їсть вовк.

Дівчата невесело розсміялися.

* * *

Всі дівчата, окрім Насті та Люби, працювали в «Ореолі» покоївками. Об’єднувало їх і те, що дівчата були або сиротами, або розсварилися з сім’ями. Історія Насті мене розізлила найбільше, бо судячи з опису, до викрадення був причетний не хто інший, як вітчим Стасик.

— Квартири сиротам дають дуже не охоче. І коли мені виповнилося вісімнадцять, я опинилася на вулиці на «два-три тижні, і буде готово». Влаштувалася прибиральницею, зняла кімнатку в істеричної бабки. Одного вечора, коли знову повідомили, що квартира не готова, я повернулася після зміни до своєї кімнати й зрозуміла, що господиня рилася в моїх речах. День був не найкращий, і все це разом майже зламало мене. Тоді я вирішила піти і просто набухатися в барі. Щоб хоч на кілька годин забути, яке гівняне в мене життя.

Після трьох «викруток», біля мене почав намотувати круги якийсь тип років за сорок. Худий, з маленькими, блискучими оченятами та скривленими губами. Це я зараз його так бачу. А тоді він мені здався навіть добрим. Особливо, коли купив закусок «щоб не звалилася від такої кількості алкоголю». Розпитував, що сталося, звідки я. От я дурепа! Це ж було надто очевидно, щоб так легко впійматися.

— Не картай себе, — додала Люба. — Нема твоєї провини в тому, що існують такі виродки. Мене в тому ж барі впіймали. Допомогла таксисту дотягнути «п’яне» тіло до таксі. А там виявилося, що і тіло не п’яне, і водій – не таксист.

Всі знічено замовкли, не знаючи, що відповісти.

Коли нарешті зарипіли металеві двері, й десь під стелею спалахнули лампи, змусивши всіх скривитися, примруживши очі, я вже майже дрімала на старому, пропахлому цвіллю, матраці. Навіть у фланелевій сорочці було неймовірно холодно, та вибору не було.   

— Підйом, — почувся роздратований голос, і до приміщення швидко зайшов сивий чоловік.

Штани під його пузом ледь трималися, а джинсова куртка, здавалося, навіть не застібнеться. Важкий погляд з-під густих брів давав зрозуміти, — ми для нього всього лиш робота, за яку платять.

Судячи з того, як згуртовано дівчата піднялися на ноги та вишикувалися в одну лінію, процедура відбувалася не вперше.

— Ні, бісові дівки, — гаркнув чоловік. — Лицем до стіни. Вас перевозять.

В мене від його слів серце закалатало. Якщо перевозять, значить з підвалу виведуть. Можна буде спробувати втекти! Та тільки-но я, радісно підскочивши та приєднавшись до гурту, відвернулася до стіни, задзвенів метал.

— Руки за спини! — скомандував жіночий голос.

Дідько…