Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

Зап’ястки затягнули чимось схожим на нейлонові стяжки. Пластик боляче впився в шкіру. Напевно, залишаться рани.

— А тепер ліворуч і кроком руш.

Я стояла остання, тому просто повторила за всіма, і ми, наче тюремні в’язні, мовчки пошкандибали до металевих, іржавих дверей. За ними виявилися круті металеві сходи, і зі зв’язаними руками було не просто втримати рівновагу, підіймаючись вгору. Одна з дівчат навіть мало не впала, та чоловік, який ішов попереду, вчасно розвернувся, щоб ухопити її за комір. Сердито лайнувшись, поволік бідолашну наверх. 

Коли ми опинилися в якомусь темному коридорі з такою ж бетонною долівкою, як і в підвалі, жінка, що йшла позаду мене, скомандувала: 

— Стояти! 

Нам пов’язали якісь ганчірки на очі, майже боляче зав’язавши на потилиці. Довелося стиснути зуби, коли разом із вузликом захопили пасмо волосся. І коли в голові промайнула гірка думка про те, що із зав’язаними очима шлях до втечі ще складніше буде вигадати, на моїх щиколотках зімкнулися холодні, металеві кайданки. 

Мабуть, саме в ту мить я почала нарешті усвідомлювати, в яку халепу потрапила. 

* * * 

Нас заштовхали в довгий автомобіль з вантажним відсіком. Мабуть, то був бус чи щось таке. Не турбуючись про комфорт, запхали наче скотину. Мені не пощастило впасти на коліна, а піднятися я вже не могла. Ноги з’єднані коротким ланцюгом, руки - за спиною. Краса! Намацавши тверду стінку, відхилилася назад, щоб хоч сісти. 

Хтось вдарив кулаком у металеву стінку, і двигун одразу ж закряхтів, автомобіль сіпнувся, мало знову мене не перекинувши, і рушив.  

— Всі тут? — ледь чутно спитала Люба. 

Її я вже могла впізнати за голосом. 

Почувши у відповідь п’ять “Так”, озвалася й собі, хоч язик ледве слухався.

Якщо, прокинувшись у підвалі, я ще була трохи впевнена в тому, що звідти можна вибратися, то тепер… зв’язана і сліпа, відчувала себе наче новонароджене кошеня в дикій природі. Зі мною можуть зробити що завгодно, а я й відбитися не зможу, не те, що втекти.

Що довше ми всі мовчали, то більше в мене було простору для найтемніших та найжорстокіших фантазій. Думки, не сковані нічим, на відміну від тіла, все менше мене слухались, малюючи в уяві всі побачені в кіно види насилля та катувань. Стало так страшно, як ніколи раніше.

Тому я навіть зраділа, коли ми нарешті спинилися, і знадвору почулися голоси та сміх. Можна було зосередитися на чомусь реальному.

Скрипнули дверцята, і всередину ввірвався свіжий вітерець. А разом із ним у ніздрі вдарив надзвичайно знайомий аромат парфумів…

— Залазь і передавай мені їх по одній, — прогарчав той сивий чоловік з підвалу.

Його я теж уже запам’ятала.

Хтось заскочив до буса та схопив мене за лікоть. Я відсахнулася з переляку, але пальці тільки сильніше стиснулися на шкірі.

— Руку зламаєш, недоумку, — зашипіла.

А тоді… пов’язку з моїх очей зняли. Від яскравого променя ручного ліхтаря засльозилися очі, і я закліпала, намагаючись розгледіти хоч щось.

— Так-так, оце так… — пробурмотіли, стискаючи моє підборіддя рукою. — Який прекрасний подарунок долі!

Я нарешті сфокусувала погляд на обличчі навпроти й ледь не застогнала вголос. Тільки клятого вітчима мені не вистачало. А той так радісно мене оглядав, наче йому на Різдво мільйон баксів під ялинку поклали.

— Ну, що, Ксеніє? — глузливо вишкірився Стас. — Зі зв’язаними руками вже не така крута, га?

— Та пішов ти! — виплюнула, скривившись.

— Гей, ти чого пов’язку зняв? — почула я сердитий голос та повернула голову до сивого чоловіка. — Тягни її в машину, у нас обмаль часу!

— Із задоволенням, — пробурмотів вітчим та жбурнув мене до дверцят.

Ланцюг між ногами натягнувся, сковуючи рухи, коли я намагалася втриматися у вертикальному положенні. Не маючи змоги навіть виставити перед собою руки, я полетіла на асфальт. І якби пузатий старий вчасно не схопив мене за шкірку, добряче розквасила б носа.

— Гей! Ти що робиш?! Не псуй товар, бо за травматолога вирахують з твоєї зарплатні.

— Заради такого задоволення нічого не шкода!

Я стиснула щелепи, ледь стримуючись, щоб не огризнутися у відповідь. Ну Стасик і мразота!

Та раптом щось в голові клацнуло, і я оглянулася на вітчима, що витягував з буса наступну дівчину. На ньому була коричнева шкірянка. Коричнева! І не якась інша, а та сама!

Як тільки всіх дівчат завантажили в тісний вантажний легковик і захряснули дверцята, я не стрималася і зареготала. З очей полилися сльози. Здається, це моя перша в житті справжня істерика… Але сльози, вони були від полегшення.