Читати книгу - "Закохай мене в себе, Вікторія Вецька"

Максим
Мені постійно здається, що Мирослава хоче від мене втекти. Ця боязнь того, що я її втрачу, не покидає мене ні на мить і навіть ні на секунду. Так хочеться її обійняти, притиснути до своїх грудей. Але Мира постійно втікає від мене і рідко коли бажає бути на одинці зі мною. Тому, щоб вирішити цю ситуацію, я вирішив спробувати відкрито поговорити з нею про свої почуття і спостереження. Можливо, вона має свої власні причини для такої поведінки і разом ми зможемо знайти способи покращити наші взаємини. Я розумію, що зараз важливо дати їй простір і підтримку, щоб вона відчувала мою повагу до її особистості. Сподіваюся, цей діалог буде для нас обох способом налагодити стосунки.

Зараз я вдивляюся в її образ. Вона така мила, красива, від чого посмішка на моєму обличчі вмить з’являється. В її очі хочеться дивитися постійно, а цей погляд, який же він милий. Сидить собі, щось дивиться в телефоні, і навіть не помічає мого погляду. Адже якби помітила, то гарантовано б пішла у свою кімнату, щоб я на неї не дивився. Враз Мирославин погляд зупиняється на мені, і вона швидко підходить до мене.

— Закохай мене в себе, і я народжу тобі сина. А якщо в тебе не вийде, то нам доведеться розійтися і не псувати один одному життя, – спокійно промовляє Мирослава і дивиться на мене серйозним поглядом.

— І скільки ти даєш мені часу? – запитую і кидаю такий же самий серйозний погляд.

— На місяць більше, ніж дав тобі батько!

— Два місяці це мало!

— А ти прислухайся до свого серця і можливо воно тобі підкаже, як розтопити мою кригу, – пошепки ніжним голосом промовляє Мирослава мені на вухо.

По стараюся закохати, тебе за один місяць, а другий буде вирішальним. Надіюсь, до того часу, поки я намагатимусь ми не посваримося, і не розійдемося. Мені дуже не хотілося її втрачати. Кожен її погляд пробуджує в мене невідому силу, яка змушує мене кохати та вірити в краще.

— Миросю! Я хотів би поговорити з тобою про щось, що мене трохи турбує, – промовляю я, як тільки бачу, що вона збирається йти.

— Звучить серйозно. Що трапилося? – запитує вона, та сідає поруч зі мною.

— Я помітив, що останнім часом ти стала дещо відсторонена, і я хотів би краще зрозуміти, чим це може бути зумовлено.

— О, вибач, якщо я викликала це враження. Просто останнім часом я трохи замислювалася над деякими речами, – мовила досить спокійно та зважено вона.

— Розумію, ти можеш поділитися зі мною тим, що тебе турбує? Я завжди готовий вислухати та підтримати, – щиро посміхаюся та дивлюся на Миросю.

— Дякую, що поцікавився. Насправді, я трішки стурбована через деякі особисті речі, про які я не готова зараз говорити. Ще раз,вибач мені, за таку мою поведінку! – вона винувато опускає голову і пальцями перебирає свою футболку.

— Не нервуйся, все добре! – обіймаю її за плече, а вона кладе свою голову мені на груди.

Моя мрія здійснилася, коли вона несподівано пригорнулася до мене, і усе навколо нас втратило своє значення. Час немов зупинився, і ми обговорювали все, що хотіли розповісти одне одному. Мира була такою відкритою та щирою, а коли вона взяла до рук гітару, я не міг повірити своїм очам. Її музика просто зачаровувала, і її голос звучав ніжно і спокійно, як спокійне шепотіння вітру під зірками. Цей момент був таким магічним, що я відчував, що це саме те, що завжди шукав. Все, що залишалося - це ми удвох, занурені в музику. Я відчував, як наші душі співзвучно відгукувалися одна одній, створюючи гармонію, яка лише підсилювала наш зв'язок. Ці миті будуть завжди в моїй пам'яті, як чарівний момент мого життя.

В кінці Мирослава піднялася і сказала:

— Дуже вдячна за твою підтримку! Для мене це дійсно важливо!

— Будь ласка! Завжди готовий тебе підтримати!

Мирося пішла до своєї кімнати, а я вирішив трохи помалювати у вітальні. Я настільки захопився малюванням, що навіть не помітив, як тихо вона підійшла та спостерігала за моїми пальцями, які тримали в руках олівець, вправно вимальовуючи контури її обличчя.

— Ти що вмієш малювати? – запитала вона, глянувши на картину, яку я машинально прикрив подушкою.

— Ні, я не вмію малювати, я просто розглядаю малюнок, який мені прислав друг, - вимовляю, і дивлюся глибоким поглядом на неї.

— Я ж бачила, як ти малював! Хто вона? Кого ти малюєш? – запитала стривожено Мирося, і вена на її висках почала здригатися.

— Так, я вмію малювати! І малюю я, як не дивно, дівчину, яку кохаю, – промовляю я, і беру картину та несу її до кімнати. Там уже мені Мирослава не буде заважати.

— І хто ця дівчина? – запитує Мирослава, дивлячись мені у слід.

— Колись дізнаєшся! – вигукую і відкриваю двері до кімнати.

Тільки після такого малювати, зовсім не хочеться, і я ховаю малюнок до шафи. Лежачи в ліжку, я уявляю, поряд з собою Мирославу, яка ніжно доторкається до мене, обіймає та пристрасно цілує. Але раптом мої мрії перериває стук у двері, і в кімнату заходить вона, в своєму халаті, привертаючи до себе увагу всіма своїми рухами, і це ще більше підсилює мої емоції. Почуття переповнюють мене, бачучи неймовірну красу, яка мене оточує.

— Слухай, а тебе немає мазі від забоїв, а то я впала і коліно трохи забила, – промовляє Мирося, її погляд опущений в підлогу. Розумію, що їй мабуть не зручно просити в мене таке. Я швидко знаходжу мазь і сідаю на ліжко.