Читати книгу - "Закохай мене в себе, Вікторія Вецька"

— Це дуже добре! Хочу в тебе дещо попросити! — чую як голос Соломії стає схвильований.

— Що таке? Щось сталося? — її хвилювання передається і мені.

— Ти б не могла, завтра посидіти з Зоряною поки я брата навідаю. А то сусідку просити в третє не дуже зручно, — її голос досі сумний та схвильований.

— Звичайно! Тільки ти мені все розкажеш! А то я в цих справах, поки не професіонал, — посміхаюся, щоб хоч трохи покращити настрій Соломії.

— Обов’язково! Дякую тобі! Максиму дуже пощастило з тобою! — подумки посміхаюся.

— Це мені з ним пощастило! – роблю невеличку паузу, а потім запитую. – А ти не знаєш де лежить батько Максима?

— Навіщо це тобі! Мирославо, що ти вже надумала? — схвилювано запитує Соломія.

— Нічого, просто хочу поговорити!

— Не потрібно це тобі! Ти тільки гірше можеш зробити! — голосно викрикує вона.

— Я ж просто поговорю, і нічого протизаконного робити не буду! — наголошую я, стараючись її заспокоїти.

— Не потрібно! — ще раз повторює вона.

— Так в якій він лікарні? — запитую, і не планую відступати від задуманого.

— В тій же що і Максим, тільки на поверх вище! Палата 41. Тільки давай без дурниць! Ще не вистачало мені за тебе хвилюватися.

— Все буде добре, ось побачиш!

Вимовляю, і скидаю виклик. Звичайно мені б не хотілося бачити Зарубіна, але після того, що він зробив з сином, я повинна з ним про це поговорити. Підходжу до палати, і бачу охорону, яка стоїть біля самих дверей. Так просто туди не пройти. Скажу їм правду, що я невістка і дуже хвилююся за свекра. А потім зразу передумую. Адже в більшій вірогідності вони мене випруть, і більше не дозволять мені, і на кілометр підходити до палати.

Довго не думаючи вирішую вжитися в образ медичної сестри. Ось тільки потрібно десь взяти медичний одяг і капці. Кращого варіанту як прокрастися до сестринської в мене немає. Тому не непомітно прокрадаюся туди. Думками молюся, щоб там нікого не було. І Всесвіт почув мої думки. Сестринська виявилася пустою. Беру халатик, і чиїсь капці, швиденько одягаюся. Через декілька хвилин, до сестринської заходить медична сестра. На вигляд їй років за сорок, коротка білява стрижка, та трохи з зайвою вагою тіло, яке обтиснуте халатиком зеленого кольору та такими ж штанами. Вони настільки обтиснуті, що я дивом дивуюся, як вони ще на ній не репнули. Жінка кидає на мене пристальний погляд. Ну, все мені трендець!

— Ти новенька? — запитує вона, дивлячись на мене.

— Так! — схвильовано вимовляю я.

— Не хвилюйся, в нас персонал хороший! Тож ти швидко призвичаєшся! Тебе вже знайомили з персоналом? Бо я щось тебе не пам’ятаю?

Згідно киваю головою.

— Добре, тоді занесеш ліки пацієнтам, і прослідкуєш, щоб вони їх випили. А потім підійдеш до мене, я буду в одній з палат, — жінка підходить до столу, і беру в руки журнал та дає його мені.

— Це журнал з назвою ліків, і кому, які давати.

— А де я можу взяти ліки?

— Тобі що не показали?! Ходімо проведу! — вигукує вона, і виходить з сестринською, а я слідом за нею.

Показавши мені де знаходяться ліки, я зразу іду до палати Зарубіна, адже він є в списку тих людей, якому потрібно занести ліки. Охорона без зайвих запитань зразу мене пропускає. Зайшовши в палату, цей мерзота щось читає, я підходжу до тумбочки та ставлю на неї баночки з препаратами.

— Вам потрібно випити ліки! — вигукую голосно я, тримаючи в руках склянку з водою та таблетками.

— Мирослава! — здивовано дивиться на мене він. — Ніколи б не подумав, що ти працюватимеш тут медичною сестрою.

— Випийте ліки, і тоді я з вами поговорю! — вимовляю голосно я.

— Я не буду нічого пити, а якщо ти мене на той світ загнати хочеш! — його хриплий, але серйозний.

— Не буду сперечатися, були такі думки! Але зараз це справжні ліки! — наголошую, і протягую склянку з водою та ліками.

Зарубін бере склянку з водою, кладе ліки до рота, і запиває їх водою.

— А тепер я з вами поговорю! — вимовляю після того, як він ставить склянку на тумбочку.

— Весь в увазі! — іронічно посміхається він, а мене від його посмішки аж кривить.

— Я бачу вам взагалі не жаль Максима! Він ж вас рідний син! А ви як остання мерзота так познущалися з нього.

— Що ти верзеш! Я не розумію про що ти? — в непорозумінні дивиться Зарубін.

— Давайте тільки не придурюйтеся! Я ж знаю, що це ви найняли людей, які побили Максима. Ви справжнісінький нелюд! — голосно промовляю, щоб він почув мене.

— То я нелюд! Тоді чому ти спала зі мною?! Чому відала свою невинність, такому як я?! — після його слів стискаю руки, і закушую нижню губу.

— Бо закоханою дурепою була, і через рожеві окуляри, геть не помічала очевидних речей, — проціджую крізь зуби я.

— Ти і зараз дурепа Мирославо! Якщо вибрала собі в чоловіки мого сина, — вимовляє серйозним поглядом Зарубін, і дивиться на мене.