Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

Мені було трішечки соромно казати це, бо я знала — Тоні віддав би усе, щоб його мама була тут, навіть якщо вона набридала б йому лекціями та керувала його життям.

— Тобі вдалося — ти втекла, — Соретті відсалютував мені келихом. — А що далі?

— Вечірки в братерстві. Й хибно обрана спеціальність.
— Ні, я про наступний крок. Який пункт плану далі? — пояснив він, відпивши вина й облизнувши губи після.

— Не всі мають план, — форкнула я так, ніби він спитав в мене щось з таблиці множення, або таке ж абсурдне.

Я й без Тоні усвідомлювала, рано чи пізно мені доведеться зазирнути в майбутнє не через кришталеву кулю ворожки на осінньому ярмарку. Та з батьками подібні розмови завжди перетворювалися на повчання. І чомусь мені здавалося, цього разу буде так само. Тільки замість них — із Тоні.

На мені висить студентська позика, яку потрібно закрити. І поки що є робота, нехай я зараз на побаченні із босом. Принаймні цього і без того нервового вечора тим, що чатує на мене далі, можна не перейматися.

Щоправда, я постійно кажу собі так й лише відтерміновую неминуче.

— Хоч я звуся гульвісою, навіть в мене він є.
— Ну а в мене нема, — огризнулася я. — Та все одно з нас двох поганець саме ти.

Чомусь мене це зачепило. А він навіть не засуджував й не докоряв.

Та я не потребую зайвих нагадувань, що мій млявий підхід до життя — суцільне лайно.

— Авжеж, — погодився бос. — А чому? Тому що я запропонував тобі такий собі альтернативний варіант майбутнього?

— Ти ж, ніби, волієш одружитися раз і назавжди? — забарабанила я пальцями по столу.

Не вхоплю я його. Ага, звісно.

— Це якщо закохатися, — почав пояснювати він, а точніше — спробував відкараскатися. — А якщо йдеться про акт взаємодопомоги з певними бонусами й привілеями… — знаю я його бонуси й привілеї, не цікавить. Ну гаразд, цікавить, але не настільки.

Зауваживши мій вираз обличчя, ну, той відомий «запхни собі той акт взаємодопомоги сам знаєш куди», Тоні кивнув:

— Ну ні так ні.

Я недовірливо примружилась — невже отак швидко відступив? — і якраз піднесла келих до рота, коли Соретті поцікавився невинним тоном:

— То в якій позі ми сьогодні кохатимемось?

Гадки не маю, хто після такого не вдавився б вином.

Закашлявшись, затиснувши рота долонею й відчуваючи, як дере горлянку, я хотіла відгамселити цього мерзотника просто тут. І начхати, що ми в пристойному місці!

— Що таке? Щодо спойлерів для виноградинки також існує якесь дурнувате правило? — манірно скривився бос.

Я жбурнула в нього серветку. Вона, не завдавши жодної шкоди, приземлилася Тоні на коліна, викликавши регіт.

Не зважаючи на роздратування, я розсміялася також. Щоб витрусити з себе напругу, що лишилася після доволі важкої, відвертої розмови.

За кілька хвилин нам нарешті принесли закуски, одною з яких виявився багатостраждальний капрезе. Та ніякого гелю й інших чудасій в себе на тарілці я не побачила, тільки моцарелу й томати у звичному для всіх вигляді.

— А я що казав, — зронив бос, помітивши, як я втупилася очицями у салат. — Татко міцно тримається за традиції. Та це не заважає йому час від часу надавати ситуації відтінок бродвейської драми.

— І як це ти не успадкував в нього цю рису.

Вичікуючи, поки Тоні спробує страву першим — так, я цим не пишаюся, але що я могла вдіяти, ми ж вечеряємо в небезпечному місці! — я узялася хрумкотіти паличкою грісіні з пряними травами.

Соретті ж розтлумачив мою поведінку по-своєму. Й загадково всміхнувся, натякаючи, що зараз мені відкриється нова таємниця. Оце так! В дечому це побачення таки можна вважати вдалим!

— Dio mio! До кінця вечора я зостануся геть голим! — вдавано пожалівся він. Я змовчала, що саме цього він і прагнув. Буквально. — Я народився тут, у Нью-Йорку. А в Італію літав лише влітку, на канікулах. Батько був надто зайнятий роботою, щоб прищеплювати мені усі ті відомі якості типового італійця. Тож я узяв лише те, що було мені до вподоби. Й користуюся ними за слушної нагоди, щоб справити сильніше враження.

— Тобто ти брехло, а твій акцент фальшивий? — приголомшено зойкнула я. Можливо, занадто гучно. Знову. Бо на мене витріщилася жіночка з-за сусіднього столика.

— Невже, piccina? — його голос миттєво набув тих п’янких ноток, що обеззброювали й мене, й інших його партнерок. Дідько! Та геть усіх!

— Т-так? — затинаючись, припустила я, знов відчувши на собі бешкетний погляд карих очей.

— Акцент може й фальшивий, та твої оргазми після нього справжні, — виразно мандруючи ним по моїх щоках, що вже паленіли, по вустах, яких також торкнулося полум’я зніяковіння, Соретті однак звернувся до мене бездоганною англійською.

— Ми мешкаємо разом, я прикидалася твоєю дівчиною, а все одно геть не знаю тебе, — визнала я нарешті, не полишаючи спроб приборкати ошелешення. Вино не впоралося із ним, хоч я спустошила келих.

— Ми якраз почали пізнавати одне одного, Бессі. Збреши, що тобі це не подобається.

— Взагалі-то я маю декілька зауважень.
— Тоді я просто зобов’язаний налити тобі ще.

— Знов спробуєш споїти мене?
— Це вино, любонько. Напій богів. Воно нікому не зашкодить, — клацнувши пальцями по пляшці, ніби давши щиглика старій подружці, Тоні схвально посміхнувся офіціанту, який приніс нам піцу. Клянуся, такої здоровезної я ще не бачила: на величезному, але зовсім тоненькому тісті, вкритому тим самим томатним соусом під назвою водка, були розкидані шматочки пепероні, зверху їх вкривала розплавлена моцарела, а ще зелена спіраль песто.

— Вау, — тільки й вимовила я, коротко кивнувши у відповідь на побажання смачного.

— Ти пробачила мені? — діловито спитав Соретті.
— Подивимось.

Не те щоб я страждала від одержимості їжею, навпаки, я нею насолоджувалася. І як можна було й далі сердитися на боса, коли перед очима така спокуслива краса, котра ось-ось наповнить мій шлунок радістю? Навіть якщо Петра десь причаїлася й з-за рогу спостерігає за нами, тримаючи в руках порожню пляшечку з-під отрути, я усе одно скуштую цю піцу. Мій рот вже затопило слиною.