Читати книгу - "Книга 3. Кішка яка гуляла сама по собі., Андре Буко"

Тепер лишилося дізнатися хто він і чи не загрожує мені особисто.

Оскільки я була впевнена, що не залишила слідів після афери з грошима ООН. Тоді на Тенерифах ми з Лайлом імітували свою смерть. Кинуті на пляжі шльопанці та пляшка недопитого віскі, мали наштовхнути слідчих на думку, що ми п'яні потонули в океані. Адже ні наступного дня, ні протягом тижня, по наші речі в номер так ніхто і не прийшов. Це мало виглядати правдоподібним. 

Ми палко попрощалися в останню ніч з Лайлом (ну ви розумієте що я маю на увазі)  і розійшлись, як в морі кораблі. Ні я, ні він, не знаємо, де хто з нас зараз. 

Кажуть друзів треба тримати близько біля себе, а ворогів ще ближче. Отож.

Я підійшла, хапаючи два келихи шампанського з підноса офіціанта. Один із них несла перед собою, як мирну пропозицію, усміхаючись і кидаючи незнайомцю неоднозначні погляди. 

—  Вітаю. Я Елізабет Крейн. Вам також тут нудно?

—  Алан Райзі, —  ледь всміхнувшись представився чоловік.

— Ви виглядаєте так, ніби щойно усвідомили, що пожертвуєте всі свої заощадження на “Фонд порятунку рожевих слоненят”.

Він підняв на мене очі. На частку секунди в них промайнуло здивування, а потім —  усмішка.

— А якщо я якраз великий фанат “рожевих слоненят”? —  підіграві він мені.

— Тоді у вас дуже специфічні інтереси, — я простягнула йому келих.

Він прийняв, але не відпустив мій погляд.

— І як називається та організація, якій ви віддано служите?

Я зробила вигляд, що замислилася.

— „Місія: порятунок”. Або „Слоненята та їх друзі”. Чесно кажучи, я просто прийшла випити за чужий рахунок і оцінити конкуренцію.

— Конкуренцію?

Я кокетливо ковзнула поглядом по його костюму.

— Ви ж не одинокий мільйонер, який роздає гроші, правда?

Він усміхнувся куточком губ.

— На жаль, ні.

— О, тоді я в безпеці. А то ще випадково довелося б прикинутися пристрасною зоозахисницею.

Він зробив ковток, спостерігаючи за мною поверх келиха.

— Ви чудово прикидаєтесь.

— Практика.

Я зробила вигляд, що сканую залу.

— І все ж, мені здається, ви тут з конкретною метою.

— Хіба?

— Мм-хм. — Я нахилилася ближче. — Ви виглядаєте, як мисливець, що вичікує здобич.

— А якщо я вже її знайшов?

Його голос опустився на тон нижче.

— Ой, не треба так. — Я змахнула рукою. — Якщо ви так фліртуєте, то вам явно потрібно потренуватися.

Він тихо засміявся.

— А що як я справді мисливець?

— О, не сумніваюся. — Я зробила невинне обличчя. — Ось тільки питання: на кого саме полюєте?

Він витримав паузу, ніби оцінював мене.

— І що, якби я сказав, що на того, хто не повинен тут бути?

Я підняла брову.

— То я б запитала… Ви маєте на увазі всіх гостей із запрошеннями „+1” чи когось конкретного?

Він посміхнувся, але не відповів.

Це означало, що я зачепила тему, яка його цікавить.

— Хочете, щоб я допомогла?

Він злегка нахилив голову.

— Ви пропонуєте продати мені інформацію?

— Та ні. — Я глянула на нього з-під вій. — Просто хочу вам допомогти.

Він розсміявся.

— А ви, міс…Елізабет , схоже, знаєте ціну словам.

Я відпила шампанське.

— Коли ваша робота полягає в тому, щоб уникати зайвих питань —  ви швидко вчитеся.

Він дивився на мене трохи довше, ніж варто було б.

— І яку ж роботу ви виконуєте?

Я схилила голову.

— Вгадайте.

— Журналістка?

— Близько. Але з меншим моралізмом.

— Детектив?

— Гарячіше…

— Шпигунка?

Я зробила великі очі.

— Ви що, намагаєтеся мене образити?

Він усміхнувся.

— Тоді хтось, хто вміє отримувати інформацію нестандартними методами.

Я зробила ковток.

— А ви кмітливий, містере Райзі.

— Ну що ж, Алане, сподіваюся, ваше полювання пройде успішно.

Я простягнула руку, і він потис її на прощання.

Развернувшись я  попрямувала до виходу, перш ніж він міг задати зайві питання.

Райзі явно щось шукає, але точно не мене. І тепер він теж задумався, хто тут не той, за кого себе видає.

Головне, щоб він не вирішив, що це я.

***

В той самий вечір я шукала інформацію про Алана Райзі. Все виглядало бездоганно. Занадто бездоганно. Закінчив юридичний факультет у Гарварді, з відзнакою. Був квотербеком у місцевій університетській команді американсьткого футболу. Купа фотографій та нагород в мережі це підтверджувало. Тоді я вирішила покопати в даркнеті , але і там нічого не знайшла. Якийсь час про нього нічого не було чути лише фото у формі десь серед пустелі. Але мене не покидало відчуття, що тут щось не так. Що ж, розберемося пізніше. Мої плани від зустрічі з Аланом не змінювались. Хіба трішки прискорилися.

Тиждень я провела, спостерігаючи за будівлею банку. "Meriton Capital" — це 43 поверхи скла, бетону й корупції. Найкраще місце для вивчення розкладу потрібних людей — кав’ярня навпроти. Бариста вже знав мої замовлення напам’ять: латте без молока. "Тобто просто еспресо?" —  одного разу перепитав він. "Ні, латте без молока. Так смачніше," —  відповіла я, насолоджуючись виразом його обличчя.

Кімната серверної була на сороковому поверсі, і доступ до неї мали лише кілька людей. Один із них — технік на ім'я Джордж. Судячи з усього, Джордж любив пиво, ненавидів свою роботу й ніколи не відмовлявся від халявного обіду.

У четвер ввечері ми "випадково" зустрілися з Джорджем в барі. Я була в образі милої, трохи розгубленої бухгалтерки, якій терміново треба "розібратися в цих всіх мережах і базах даних, бо начальник на мене кричить". Джордж, звісно, охоче погодився допомогти. Ще б пак —  вечеря за мій рахунок.

Через три пива й історію про те, які "менеджери —  ідіоти, і ніхто не цінує адмінів", він уже проговорився, що система безпеки серверної відключається на техобслуговування щоп’ятниці з 20:00 до 20:15.