Читати книгу - "Книга 3. Кішка яка гуляла сама по собі., Андре Буко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тепер лишилося дізнатися хто він і чи не загрожує мені особисто.
Оскільки я була впевнена, що не залишила слідів після афери з грошима ООН. Тоді на Тенерифах ми з Лайлом імітували свою смерть. Кинуті на пляжі шльопанці та пляшка недопитого віскі, мали наштовхнути слідчих на думку, що ми п'яні потонули в океані. Адже ні наступного дня, ні протягом тижня, по наші речі в номер так ніхто і не прийшов. Це мало виглядати правдоподібним.
Ми палко попрощалися в останню ніч з Лайлом (ну ви розумієте що я маю на увазі) і розійшлись, як в морі кораблі. Ні я, ні він, не знаємо, де хто з нас зараз.
Кажуть друзів треба тримати близько біля себе, а ворогів ще ближче. Отож.
Я підійшла, хапаючи два келихи шампанського з підноса офіціанта. Один із них несла перед собою, як мирну пропозицію, усміхаючись і кидаючи незнайомцю неоднозначні погляди.
— Вітаю. Я Елізабет Крейн. Вам також тут нудно?
— Алан Райзі, — ледь всміхнувшись представився чоловік.
— Ви виглядаєте так, ніби щойно усвідомили, що пожертвуєте всі свої заощадження на “Фонд порятунку рожевих слоненят”.
Він підняв на мене очі. На частку секунди в них промайнуло здивування, а потім — усмішка.
— А якщо я якраз великий фанат “рожевих слоненят”? — підіграві він мені.
— Тоді у вас дуже специфічні інтереси, — я простягнула йому келих.
Він прийняв, але не відпустив мій погляд.
— І як називається та організація, якій ви віддано служите?
Я зробила вигляд, що замислилася.
— „Місія: порятунок”. Або „Слоненята та їх друзі”. Чесно кажучи, я просто прийшла випити за чужий рахунок і оцінити конкуренцію.
— Конкуренцію?
Я кокетливо ковзнула поглядом по його костюму.
— Ви ж не одинокий мільйонер, який роздає гроші, правда?
Він усміхнувся куточком губ.
— На жаль, ні.
— О, тоді я в безпеці. А то ще випадково довелося б прикинутися пристрасною зоозахисницею.
Він зробив ковток, спостерігаючи за мною поверх келиха.
— Ви чудово прикидаєтесь.
— Практика.
Я зробила вигляд, що сканую залу.
— І все ж, мені здається, ви тут з конкретною метою.
— Хіба?
— Мм-хм. — Я нахилилася ближче. — Ви виглядаєте, як мисливець, що вичікує здобич.
— А якщо я вже її знайшов?
Його голос опустився на тон нижче.
— Ой, не треба так. — Я змахнула рукою. — Якщо ви так фліртуєте, то вам явно потрібно потренуватися.
Він тихо засміявся.
— А що як я справді мисливець?
— О, не сумніваюся. — Я зробила невинне обличчя. — Ось тільки питання: на кого саме полюєте?
Він витримав паузу, ніби оцінював мене.
— І що, якби я сказав, що на того, хто не повинен тут бути?
Я підняла брову.
— То я б запитала… Ви маєте на увазі всіх гостей із запрошеннями „+1” чи когось конкретного?
Він посміхнувся, але не відповів.
Це означало, що я зачепила тему, яка його цікавить.
— Хочете, щоб я допомогла?
Він злегка нахилив голову.
— Ви пропонуєте продати мені інформацію?
— Та ні. — Я глянула на нього з-під вій. — Просто хочу вам допомогти.
Він розсміявся.
— А ви, міс…Елізабет , схоже, знаєте ціну словам.
Я відпила шампанське.
— Коли ваша робота полягає в тому, щоб уникати зайвих питань — ви швидко вчитеся.
Він дивився на мене трохи довше, ніж варто було б.
— І яку ж роботу ви виконуєте?
Я схилила голову.
— Вгадайте.
— Журналістка?
— Близько. Але з меншим моралізмом.
— Детектив?
— Гарячіше…
— Шпигунка?
Я зробила великі очі.
— Ви що, намагаєтеся мене образити?
Він усміхнувся.
— Тоді хтось, хто вміє отримувати інформацію нестандартними методами.
Я зробила ковток.
— А ви кмітливий, містере Райзі.
— Ну що ж, Алане, сподіваюся, ваше полювання пройде успішно.
Я простягнула руку, і він потис її на прощання.
Развернувшись я попрямувала до виходу, перш ніж він міг задати зайві питання.
Райзі явно щось шукає, але точно не мене. І тепер він теж задумався, хто тут не той, за кого себе видає.
Головне, щоб він не вирішив, що це я.
***
В той самий вечір я шукала інформацію про Алана Райзі. Все виглядало бездоганно. Занадто бездоганно. Закінчив юридичний факультет у Гарварді, з відзнакою. Був квотербеком у місцевій університетській команді американсьткого футболу. Купа фотографій та нагород в мережі це підтверджувало. Тоді я вирішила покопати в даркнеті , але і там нічого не знайшла. Якийсь час про нього нічого не було чути лише фото у формі десь серед пустелі. Але мене не покидало відчуття, що тут щось не так. Що ж, розберемося пізніше. Мої плани від зустрічі з Аланом не змінювались. Хіба трішки прискорилися.
Тиждень я провела, спостерігаючи за будівлею банку. "Meriton Capital" — це 43 поверхи скла, бетону й корупції. Найкраще місце для вивчення розкладу потрібних людей — кав’ярня навпроти. Бариста вже знав мої замовлення напам’ять: латте без молока. "Тобто просто еспресо?" — одного разу перепитав він. "Ні, латте без молока. Так смачніше," — відповіла я, насолоджуючись виразом його обличчя.
Кімната серверної була на сороковому поверсі, і доступ до неї мали лише кілька людей. Один із них — технік на ім'я Джордж. Судячи з усього, Джордж любив пиво, ненавидів свою роботу й ніколи не відмовлявся від халявного обіду.
У четвер ввечері ми "випадково" зустрілися з Джорджем в барі. Я була в образі милої, трохи розгубленої бухгалтерки, якій терміново треба "розібратися в цих всіх мережах і базах даних, бо начальник на мене кричить". Джордж, звісно, охоче погодився допомогти. Ще б пак — вечеря за мій рахунок.
Через три пива й історію про те, які "менеджери — ідіоти, і ніхто не цінує адмінів", він уже проговорився, що система безпеки серверної відключається на техобслуговування щоп’ятниці з 20:00 до 20:15.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга 3. Кішка яка гуляла сама по собі., Андре Буко», після закриття браузера.