Читати книгу - "Книга 3. Кішка яка гуляла сама по собі., Андре Буко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я відбила у нього кілька великих банків, роблячи вигляд, що ставлю навмання. Його щелепа почала стискатися щоразу, коли я вигравала. Потім він спробував мене перевірити й пішов ва-банк із парою дев'яток.
— Ой, я така нерішуча, — протягнула я, закушуючи губу, а тоді відкрила свої тузи.
— Клята леді! — пробурмотів він і з гуркотом піднявся зі стільця.
Мінус третій.
Залишився тільки Акула.
Він мовчки дивився на мене, повільно перехиляючи склянку віскі.
— Щось підказує мені, що ви не просто граєте заради задоволення, — сказала я, вирішивши зіграти напряму.
Він посміхнувся — вперше за весь вечір.
— А вам щось підказує, що варто зупинитися, поки є можливість?
Я зробила вигляд, що замислилася.
— Можливо. А можливо, мені просто подобається випробовувати долю.
Ми зіграли ще кілька роздач. Це була жорстока битва — кожен із нас тримався за свою стратегію. Але врешті-решт, я помітила, що він завжди злегка морщить лоб, коли має сильну комбінацію.
Наступний блеф він купив. І програв.
Гра завершена.
Я зібрала виграш, отримавши не лише назад свої 80 тисяч, а ще й добряче зверху. Я швидко обміняла фішки на гроші й залишила казино, прямуючи до театру, де я хотіла відвідати виставу Cirque du Soleil. Я зайняла своє місце, взяла келих вина й приготувалася насолоджуватися шоу.
Справді. Без жодних думок про покер, обман, виграші чи поразки. Просто сиділа в розкішному кріслі, пила шампанське й милувалася тим, як гнучкі акробати перетворювали фізику на щось необов’язкове. Cirque du Soleil вкотре доводив, що закони гравітації — це лише рекомендації.
А потім я повернулася до готелю у свій номер.
І ось тут почалося цікаве.
Бо на моєму дивані вже сидів чоловік. Стриманий костюм, акуратна зачіска, і такий вигляд, ніби він давно звик входити в чужі номери без запрошення. У руках — шклянка із віскі. Добре хоч не пляшка.
— Міс Ланкастер, — привітно сказав він, ніби ми давні друзі. — Брюс Стівенсон, ФБР.
Окей. Принаймні він не назвав мене Елізабет Крейн чи ще гірше Софі Макарт. Уже плюс.
— Якого біса ви робите в моєму номері? — ввічливо поцікавилася я, залишаючи двері відкритими. Бо мало що.
— Просто хотів поспілкуватися. Гарна гра сьогодні, — він усміхнувся. — Ми передивилися записи й не виявили нічого підозрілого. Але ось що мене зацікавило... Як такій молодій леді вдалося переграти досвідчених професіоналів?
Я скромно посміхнулася й сіла в крісло.
— Містер Стівенсон, у кожної жінки мають бути свої маленькі таємниці.
Те що мене вчив про нюанс грати в карти сам Пол Аллан, йому не варто знати.
Брюс уважно на мене подивився, відпив ковток віскі й кивнув:
— Справедливо. Але знаєте, міс Ланкастер, в азартних іграх є дві категорії людей: ті, хто програє, і ті, хто виграє підозріло часто. Ми уважно стежимо за другою групою.
— Тобто я вже під наглядом? — мій голос був сповнений удаваного жаху.
— Ще ні. Але пропоную вам інший варіант, — він нахилився вперед. — Ми шукаємо таких, як ви. Розумних. Винахідливих. Людей, які можуть викривати шахраїв у казино. Вам цікаво?
Я розсміялася.
— Ні, не цікаво. Дякую, але я не мрію пов’язувати своє життя з гральним бізнесом.
Брюс зітхнув і покрутив у пальцях склянку.
— Всі так кажуть. А потім легкі гроші змінюють людей. І одного дня вони опиняються по інший бік закону. Тож просто подумайте. Було б прикро, якби наша наступна розмова була вже в іншому форматі.
Це прозвучало майже як погроза. Чи як попередження? Я не знала, але одне було ясно: агент Стівенсон недарма прийшов.
Я зробила вигляд, що мені байдуже.
— Чудова розмова, містере Стівенсоне. Але якщо ви не заперечуєте, я хотіла б прийняти душ і виспатися.
— О, звісно, — він підвівся, поставив шклянку на стіл і попрямував до дверей. — Гарного вам вечора, міс Ланкастер. А ще краще — гарного рішення.
Двері зачинилися.
Я зітхнула й нарешті сіла на ліжко.
І що тепер? Забути цей епізод, як поганий жарт, і повернутися до Чикаго? Чи, можливо, агент Стівенсон знав щось таке, чого не знала я?
Я розвернулася й побачила, що на столику залишилась записка.
Я взяла її до рук.
Лаконічний напис.
«Якщо надумаєте — приходьте завтра о 10-й ранку в кафе «Blue Moon». Я чекатиму. Брюс.»
Я поглянула на записку, потім налила келих шампанського і зітхнула.
Це був один з тих моментів, коли просте «ні» не означає, що ти закінчила гру.
Треба все обдумати на свіжу голову, я пішла в душ, а потім впала в ліжко і провалилася у глибокий сон.
Наступного ранку я замовила сніданок в номер, випила свіжовичавлений фреш і прийняла рішення.
Вже за кілька годин я мала сидіти в літаку, що прямував до Чикаго. Але перед цим хотіла закрити всі справи, тож погодилася на зустріч із агентом Брюсом Стівенсоном у затишному кафе, яке, на диво, не мало вивіски "Прослуховування і спостереження". Виглядало доволі буденно: офіціанти снували між столиками, десь на фоні грав саксофон, а я мріяла лише про спокій і смачну каву.
— Міс Ланкастер, — Брюс привітно посміхнувся, поки я зробила перший ковток еспресо. — Ви змінити своє рішення?
— Насправді, ні.
— Ви впевнені?
— Абсолютно, — відповіла я, не відриваючи погляду від чашки. — Азартні ігри — це просто хобі. До того ж, в Чикаго мене чекає робота, котра не передбачає постійного страху, що одного дня мене випадково закопають у пустелі.
Брюс зітхнув і, здавалося, змирився. Але перед тим, як остаточно відпустити мене, витягнув з кишені фотокартку й акуратно поклав її на стіл переді мною.
— Тоді скажіть хоча б одне, — сказав він. — Чи знайоме вам це обличчя?
Я глянула вниз і… Ледь не поперхнулася кавою.
— Ого. Це що, жарт?
Брюс ледь помітно підняв брови, від моєї реакції.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга 3. Кішка яка гуляла сама по собі., Андре Буко», після закриття браузера.