Читати книгу - "Книга 3. Кішка яка гуляла сама по собі., Андре Буко"

Я відбила у нього кілька великих банків, роблячи вигляд, що ставлю навмання. Його щелепа почала стискатися щоразу, коли я вигравала. Потім він спробував мене перевірити й пішов ва-банк із парою дев'яток.

— Ой, я така нерішуча, —  протягнула я, закушуючи губу, а тоді відкрила свої тузи.

— Клята леді! —  пробурмотів він і з гуркотом піднявся зі стільця.

Мінус третій.

Залишився тільки Акула.

Він мовчки дивився на мене, повільно перехиляючи склянку віскі.

— Щось підказує мені, що ви не просто граєте заради задоволення, —  сказала я, вирішивши зіграти напряму.

Він посміхнувся —  вперше за весь вечір.

— А вам щось підказує, що варто зупинитися, поки є можливість?

Я зробила вигляд, що замислилася.

— Можливо. А можливо, мені просто подобається випробовувати долю.

Ми зіграли ще кілька роздач. Це була жорстока битва —  кожен із нас тримався за свою стратегію. Але врешті-решт, я помітила, що він завжди злегка морщить лоб, коли має сильну комбінацію.

Наступний блеф він купив. І програв.

Гра завершена.

Я зібрала виграш, отримавши не лише назад свої 80 тисяч, а ще й добряче зверху. Я швидко обміняла фішки на гроші й залишила казино, прямуючи до театру, де я хотіла відвідати виставу Cirque du Soleil. Я зайняла своє місце, взяла келих вина й приготувалася насолоджуватися шоу. 

Справді. Без жодних думок про покер, обман, виграші чи поразки. Просто сиділа в розкішному кріслі, пила шампанське й милувалася тим, як гнучкі акробати перетворювали фізику на щось необов’язкове. Cirque du Soleil вкотре доводив, що закони гравітації —  це лише рекомендації.

А потім я повернулася до готелю у свій номер.

І ось тут почалося цікаве.

Бо на моєму дивані вже сидів чоловік. Стриманий костюм, акуратна зачіска, і такий вигляд, ніби він давно звик входити в чужі номери без запрошення. У руках —  шклянка із віскі. Добре хоч не пляшка.

—  Міс Ланкастер, —  привітно сказав він, ніби ми давні друзі. —  Брюс Стівенсон, ФБР.

Окей. Принаймні він не назвав мене Елізабет Крейн чи ще гірше Софі Макарт. Уже плюс.

—  Якого біса ви робите в моєму номері? —  ввічливо поцікавилася я, залишаючи двері відкритими. Бо мало що.

—  Просто хотів поспілкуватися. Гарна гра сьогодні, —  він усміхнувся. —  Ми передивилися записи й не виявили нічого підозрілого. Але ось що мене зацікавило... Як такій молодій леді вдалося переграти досвідчених професіоналів?

Я скромно посміхнулася й сіла в крісло.

—  Містер Стівенсон, у кожної жінки мають бути свої маленькі таємниці.

 Те що мене вчив про нюанс грати в карти сам Пол Аллан, йому не варто знати.

Брюс уважно на мене подивився, відпив ковток віскі й кивнув:

—  Справедливо. Але знаєте, міс Ланкастер, в азартних іграх є дві категорії людей: ті, хто програє, і ті, хто виграє підозріло часто. Ми уважно стежимо за другою групою.

—  Тобто я вже під наглядом? —  мій голос був сповнений удаваного жаху.

—  Ще ні. Але пропоную вам інший варіант, —  він нахилився вперед. —  Ми шукаємо таких, як ви. Розумних. Винахідливих. Людей, які можуть викривати шахраїв у казино. Вам цікаво?

Я розсміялася.

—  Ні, не цікаво. Дякую, але я не мрію пов’язувати своє життя з гральним бізнесом.

Брюс зітхнув і покрутив у пальцях склянку.

—  Всі так кажуть. А потім легкі гроші змінюють людей. І одного дня вони опиняються по інший бік закону. Тож просто подумайте. Було б прикро, якби наша наступна розмова була вже в іншому форматі.

Це прозвучало майже як погроза. Чи як попередження? Я не знала, але одне було ясно: агент Стівенсон недарма прийшов.

Я зробила вигляд, що мені байдуже.

—  Чудова розмова, містере Стівенсоне. Але якщо ви не заперечуєте, я хотіла б прийняти душ і виспатися.

—  О, звісно, —  він підвівся, поставив шклянку на стіл і попрямував до дверей. —  Гарного вам вечора, міс Ланкастер. А ще краще —  гарного рішення.

Двері зачинилися.

Я зітхнула й нарешті сіла на ліжко.

І що тепер? Забути цей епізод, як поганий жарт, і повернутися до Чикаго? Чи, можливо, агент Стівенсон знав щось таке, чого не знала я?

Я розвернулася й побачила, що на столику залишилась записка.

Я взяла її до рук.

Лаконічний напис.

«Якщо надумаєте —  приходьте завтра о 10-й ранку в кафе «Blue Moon». Я чекатиму. Брюс.»

Я поглянула на записку, потім налила келих шампанського і зітхнула.

Це був один з тих моментів, коли просте «ні» не означає, що ти закінчила гру.

Треба все обдумати на свіжу голову, я пішла в душ, а потім впала в ліжко і провалилася у глибокий сон.

Наступного ранку я замовила сніданок в номер, випила свіжовичавлений фреш і прийняла рішення.

Вже за кілька годин я мала сидіти в літаку, що прямував до Чикаго. Але перед цим хотіла закрити всі справи, тож погодилася на зустріч із агентом Брюсом Стівенсоном у затишному кафе, яке, на диво, не мало вивіски "Прослуховування і спостереження". Виглядало доволі буденно: офіціанти снували між столиками, десь на фоні грав саксофон, а я мріяла лише про спокій і смачну каву.

— Міс Ланкастер, — Брюс привітно посміхнувся, поки я зробила перший ковток еспресо. — Ви змінити своє рішення?

—  Насправді, ні.

— Ви впевнені?

— Абсолютно, — відповіла я, не відриваючи погляду від чашки. — Азартні ігри — це просто хобі. До того ж, в Чикаго мене чекає робота, котра не передбачає постійного страху, що одного дня мене випадково закопають у пустелі.

Брюс зітхнув і, здавалося, змирився. Але перед тим, як остаточно відпустити мене, витягнув з кишені фотокартку й акуратно поклав її на стіл переді мною.

— Тоді скажіть хоча б одне, — сказав він. — Чи знайоме вам це обличчя?

Я глянула вниз і… Ледь не поперхнулася кавою. 

— Ого. Це що, жарт?

Брюс ледь помітно підняв брови, від моєї реакції.