Читати книгу - "Книга 3. Кішка яка гуляла сама по собі., Андре Буко"

Я прилетіла сюди не заради розваг, хоча не можна заперечувати, що вони були приємним бонусом. Мені потрібно було вдосконалити мистецтво блефу та навчитися читати людей ще краще. А де найкраще робити це, як не в казино, де люди добровільно розкривають свої слабкі місця в гонитві за адреналіном?

Я —  Катрін Ланкастер, світська тусівниця, яка тішить себе думкою, що розуміється на картах. Мене ніхто не знає, бо я живу в своєму люксі, але не надто розкішному —  золота середина, щоб не привертати зайвої уваги.

Якщо хочеш навчитися читати людей, забудь про підручники з психології. Просто сядь у розкішне казино, замов шампанське (або щось схоже на шампанське, але дорожче), зроби вигляд, що тобі страшенно нудно, і почни спостерігати.

Я вирішила не поспішати й почати вечір із детального аналізу клієнтури.

За найближчим столиком сиділа група чоловіків у дорогих костюмах, які виглядали так, ніби їхня гра —  це не просто гра, а ще й спосіб повідомити одне одного про результати останньої контрабандної операції. Їхні емоції? Повна відсутність. Очі? Мертві. Єдиний мінус —  вони іноді краєм вуст посміхалися, коли їм приходили гарні карти. Все виглядало так що вони давно знайомі і підсідати до них собі дорожче.

За наступним столиком грали двоє дівчат, схожих на моделей із реклами яхт і дорогих годинників. Їхній стиль гри? Повний хаос. Вони могли поставити всі свої гроші на пару двійок, а потім з таким самим захопленням відмовитися від гри з тузовим сетом. Інтуїція чи безглуздий азарт? Також з ними сиділи двоє старших джентльменів і одна літня леді в перлинному кольє. Вони робили ставки повільно, обдумано, наче вирішували, чи варто брати участь у новій громадській революції. Їхній найбільший страх? Програти не гроші, а репутацію. Тут думаю можна приєднатися згодом.

Але я пройшлася ще по решта столах, зробила нотатки у своїй голові й вирішила діяти.

Я зайшла в туалет припудрити носика і повернулася до друго столу, але там уже були зовсім інші персонажі.

За столом сиділи:

 Ковбой —  вусатий дядько в капелюсі, який виглядав так, ніби його особистий шериф дозволяє йому паркувати коней просто в вестибюлі казино. Його палець прикрашав перстень розміром із бейгл, а з кишені виглядав кінчик кубинської сигари.

Блондинка-Розтринькалка —  дівчина з таким виразом обличчя, наче ось-ось замовить шампанське на честь поразки. Вона щедро розкидалася чужими грошима, немов це конфетті на дні народження арабського шейха.

Містер Бездоганність —  у костюмі з такими гострими лацканами, що ними можна було розрізати повітря. Він смакував сухе мартіні й кидав погляди, які, можливо, були запатентовані разом із торговою маркою "Джеймс Бонд".

Акула —  старий чоловік із хижим поглядом. Він не ворушився більше, ніж треба, і здавалося, міг би виграти партію в шахи, просто гіпнотизуючи фігури.

Я вирішила зіграти роль світської леді, яка щойно розбила серце черговому олігарху й тепер шукає нові розваги.

— О, як чудово! Саме тут збираються всі найцікавіші гравці, —  усміхнулася я, сідаючи на вільне місце й кладучи перед собою стопку фішок.

Гра почалася легко. Ковбой ставив ставки, наче роздавав корм своїм уявним коням. Блондинка махала рукою дилеру, не надто розуміючи, що відбувається. Бездоганний піднімав брови із професійною холоднокровністю. Акула просто чекав моменту, щоб зробити свій хід.

Я намагалася зчитувати їхню міміку, тож кожен мав свої сигнали що видавали їх блеф:

Ковбой потирав підборіддя, коли блефував.

Блондинка кліпала втричі частіше, коли їй приходили хороші карти.

Бездоганний завжди грав однаково, тому читати його було, як намагатися зрозуміти думки манекена. Але з часом зауважила як він поправляє сорочку рукава.

Акула... Акула був клятим генієм.

Через півгодини я з жахом зрозуміла, що мій баланс просів на 80 тисяч. І це була лише перша година.

Отже, я була на 80 тисяч доларів біднішою, але багатшою на кілька уроків з читання людей. Наприклад, якщо старий хижий дідусь дивиться на тебе, як на вечерю, значить, ти —  вечеря.

Але я не збираюся бути їхнім десертом. Тепер, коли я знала слабкості кожного з них, настав час діяти.

Спершу я взялась за Блондинку. Її найбільша проблема? Вона грала надто добре, як на  безтурботну кралю. Я почала поводитися так само: сміялася, жартувала, піднімала ставки, коли їй здавалося, що я блефую. Врешті-решт, вона поставила занадто багато, а коли відкрили карти —  у неї була пара шісток. Вона подивилася на мене так, наче я тільки що відібрала у неї улюблену маленьку собачку.

— Ой, буває, —  знизала я плечима й відправила її залишки фішок собі. Вона грюкнула келихом із шампанським і, буркнувши щось про "несправедливість", покинула стіл.

Мінус один гравець

Наступним був Містер Бездоганність. Проблема з ідеальними гравцями в тому, що вони часто настільки ідеальні, що стають передбачуваними. Він ніколи не змінював виразу обличчя, що було чудовим знаком —  це означало, що у нього є звичка. Його звичка? Він ледь помітно ворушив пальцями на лівій руці, коли мав погані карти.

Після кількох роздач я навмисне почала робити ставки, знаючи, що він думає, що я блефую. Через 20 хвилин у нього залишилося лише три фішки й розгублений погляд.

— Сподіваюся, у вас є ще гроші, містере... як вас там? —  запитала я, змахуючи віялом, який позичила в офіціантки (для ефекту).

— Здається, на сьогодні я закінчив, —  відповів він сухо, взяв мартіні й пішов.

Ще мінус один

Тепер залишилися лише Ковбой і Акула.

Якщо Акула грав у довгу, то Ковбой ставив безрозсудно, немов тестував на собі власну межу удачі. Це робить його небезпечним, але й вразливим. Я зрозуміла у цього нафтового магната грошей кури не клюють і він може собі програти скільки завгодно. Але він не потерпить коли його обіграє якесь дівчисько.