Читати книгу - "Вечірня пісня, Шиян Анатолій"

Зітхає.

Таня. Тітко Степанидо, не знаю, кого слухатись. Ви загадували нам завтра поливати розсаду помідорів. Так? Степанида. Що загадала — те й будемо робити. Таня. А нам велено виходити на сіножать. Степанида. Хто дав такий наказ? Сергій. Я!

Степанида. Голова про це знає?

Сергій. Радить підождати кілька днів, а ждати не можна, бо луги перецвітуть. (Бере принесений жмуток трави). Зараз у ньому найбільше вітамінів... А Сидір Антонович свій характер виявляє. Ні, ждати не можна!

Т а н я. То як же бути, тітко Степанидо?

Степанида (глянула на агронома). Передай нашим дівчатам: завтра вранці всією ланкою вийдемо на сіножать.

Альоша. А в нас теж... Якщо розпорядився бригадир — це доказ того, що саме так він і зробить.

Таня. Може, й цього року тільки вийдемо на луг, а воно дощ.

Альоша. Не буде! (Озирає небо). Якщо сонце сідає в ясний обрій — це доказ того, що жди хорошої погоди. Якщо сонце сідає в сизу хмару — це доказ того...

Таня. Ну, бувайте!

Сергій. Ходи здорова!

Альоша мовчки прощається за руку з Степанидою, з Сергієм і йде слідом за Танею знову ж таки на певній відстані.

Степанида. Гарна? Сергій. Гарна.

Степанида. А от хлопець у неї... тихий, як трава. Ну, та вона собі знайде іншого сокола... Така мусить знайти. Правда ж?

Сергій Не знаю.

Звідкись лине задушевна пісня. Сергій слухає її залюбки, а за ним непомітно стежить вдова.

Як добре співають у вашому селі. Чуєте, Степанидо?

Степанида. Подружки мої. Це ж вони, мабуть, до мене йдуть. А так хотілося .сьогодні побути тільки з вами, Сергію Андрійовичу.

Сергій. Степанидо! Я бачу... Я розумію все... хочу сказати...

Степанида (аж потягнулася до нього). Що? Ну що? Кажіть... кажіть швидше, бо вже он вдови до мого подвір'я завертають.

Пісня наростає. Сергій. Зараз не можу... Потім... потім скажу!

Завіса

КАРТИНА ДРУГА До відкриття завіси чути переливчасте тьохкання солов'їв і дівочу пісню:

Місяць на небі, зіроньки сяють, Тихо по морю човен пливе. В човні дівчина пісню співає, 1 д . . А козак чує, серденько мре. / А

Відкривається завіса. Чарівне в своїй красі озеро. Посхилялись над водою могутні дуби та орішина. Прямо — поляна у квітах весняних, а за нею лягла приваблива дніпровська далечінь: гаї, луги, сади, кручі, повиті сизуватою млою. Праворуч копиця свіжого сіна, під якою, скинувши картуза, відпочиває Стародуб. Проти нього стоїть Сергій Заярний.

Сидір Антонович. Ти, Сергію, знаєш мій характер.

Сергій. Сидоре Антоновичу, хоч ви і знатний голова колгоспу і великий практик, а коли допускатимете в роботі промахи,— не мовчатиму!

Дивляться один на одного.

Сидір Антонович. Ну, послухаю... де це ти знайшов у моїй роботі промахи.

Сергій. Забули? Можу нагадати.

Сидір Антонович. Нагадай, нагадай.

Сергій. Ви пам'ятаєте, коли я робив аналіз грунту під озиму пшеницю...

Сидір Антонович. Он ти про що.

Сергій. Я вас попереджав тоді: "Сидоре Антоновичу, ділянка угноєна надмірно, не треба давати більше добрив, бо тоді пшениця буйно розів'ється й виляже. Не буде повного наливу зерна". А ви що відповіли?

Сидір Антонович. Не пам'ятаю.

Сергій. "Агрономічну практику на власному горбі вивчав. Робити так, як наказую". А тепер були в полі, бачили? Пшениця починає вилягати.

Сидір Антонович. Вона ще підійметься... коли дощів не буде. Ну, агрономе, дивлюсь я на тебе...

С е р г і й. І що?

Сидір Антонович. Невгамовна ти людина. Сергій. У вас вчився. "Хазяйським оком до всього приці-ляйся..." Чиї слова?

Сидір Антонович. Запам'ятав мою науку. Сергій. Та, бачу, здає вже ваше око. Сидір Антонович. Як то? Сергій. Не все добачає.

Сидір Антонович (пильно дивиться на агронома). Невже знову якийсь промах? Сергій. Промах. Сидір Антонович. Говори.

Сергій. Не. дуже любите, коли хтось втручається у господарські справи.

Сидір Антонович. Дивлячись, хто втручається і що радить...

Сергій. І все-таки я вирішив... Не ображайтесь. Сидір Антонович. Послухаю.

Сергій. На сьогоднішній день уже так господарювати не можна, як господарювали досі.

Сидір Антонович. Та-ак.

Сергій. Нам треба дивитися і в майбутнє.

Сидір Антонович. Не доберу, куди гнеш.

Сергій. Подумати тільки: в районі наш колгосп вважається передовим.

Сидір Антонович. Бо таки передовий.

Сергій. Який же він передовий, коли ми сіємо пшеницю і не сіємо на корм худобі цукрових буряків. Замалі площі відводимо під соняшники. І зовсім же, зовсім забули таку вигідну культуру, як гречка. А хто не любить гречаної каші... з молоком?

Сидір А н т о н о в и ч. Та до неї витягнути з погреба глечик, увесь холодною росою вкритий... З таким молоком люблю гречану кашу.

Сергій. Хіба тільки каша? А гречаники? А пироги з круп'яною начинкою? А ковбаси?

Сидір Антонович. Хитро підступаєш...

Сергій. А то ще, бува, господиня засмажить у печі цілий кендюх з гречаною кашею, подасть на стіл, а він так і парує, так і пахтить...

Сидір Антонович. На всю хату...

Сергій. Або поставить макітру млинців з гречаного борошна чи вареників. Глянеш, а вони там аж вилискуються у маслі та в сметані.

Сидір Антонович. У маслі та в сметані... (Розсердивсь). Ти що, мене випробовуєш? Сказано тобі,— подумаю... про гречку.

Сергій. А чи ви чули таке прислів'я в народі: "Мед і гречка — брат і сестра"?

Сидір Антонович. Он куди б'єш.

Сергій. Треба бити. Де гречка — там мусять бути і бджоли.

Сидір Антонович. Ге! Бджоли! Були колись у нашому селі пасічники... знамениті: дід Михайло, ще дід Опанас. Товариші кревні... Ото виїдуть на жнива, коси в руки... Ге, не всякий парубок їх обжене. А тоді, як наробляться добре, сядуть від возом, у холодку. По чарці п'ють, а на закуску в них малосольні огірки та житній хліб, та стоїть полив'яна миска меду, чистого, як сльоза.

Сергій. Певне, липовий.

Сидір Антонович. Не пам'ятаю вже який. Я тоді чужих корів випасав. Гукнуть мене діди, вломлять хліба окраєць: "їж, хлопче!" Ге, були пасічники... Тепер таких ніде й не зустрінеш.

С е р г і й. А ми якогось комсомольця пошлемо на курси.

Сидір Антонович. Та що він тямитиме... той комсомолець? Кажу тобі— ото були знамениті пасічники — дід Опанас і дід Михайло.

Сергій. Нічого, ми виберемо бідового, щоб любив це діло. Навчиться і стане колись теж знаменитим...

Сидір Антонович. Може, й стане. Молоді люди тепер кмітливі.

Сергій. Не доказав же я вам...

Сидір Антонович. За гречку? Та що ж ти мені будеш доказувати? Та я її вирощував, коли тебе ще й на світі не було. Ясно?

Сергій. Ясно. Але ж я не про гречку. Я про мед. Сидір Антонович. Хіба ти біля бджіл ходив? Сергій. Доводилось...

Сидір Антонович. Бачу, далеко сягаєш, агрономе!

Сергій. Хотілося б ще й далі сягнути.

Сидір Антонович. У комунізм, чи що?

Сергій. Бодай на перші його приступці.

Сидір Антонович. Помріяти і я люблю... на дозвіллі.

Сергій. Не про мрії зараз, про діло хочу говорити.

Сидір Антонович. Знову агітуватимеш?

Сергій. Доведеться, бо земля у нас гуляє.

Сидір Антонович (засміявся). Земля... у нас гуляє земля? Та я звелів навіть польові дороги урізати, щоб кожний клаптик використати під посіви. А ти смієш мені таке говорити.

Сергій. Смію!

Сидір Антонович. То покажи, де ти бачив таку землю в нашому колгоспі?

Сергій. А он де, над Дніпром... Лежить століттями незаймана. То схили, то яри, то байраки. Пора б уже навіть такі землі в діло пускати.

Сидір Антонович. Цікаво! І як же ти гадаєш їх використовувать?

Сергій. Засадити деревами...

Сидір Антонович. Про ліс і я думав, коли був молодший та здоровіший.

Сергій. Не про ліс думаю, Сидоре Антоновичу. Інші в мене плани.

Сидір Антонович. Послухаю.

Сергій. Коли б на те моя воля, то не тільки понад Дніпром, а по всіх берегах великих і малих річок, де є отакі землі, я б садив, звичайно, і дуби, і клени, і грецькі горіхи. Адже на садибах у наших колгоспників вони ростуть, то чого ж не рости їм на дніпровських схилах? Цілі гаї горіхові!..

Сидір Антонович. Гаї!.. Гм! Непогано...

Сергій. Але основною породою була б у мене липа та акація біла...

Сидір Антонович. Знову приціляєшся на мед. (Чухає потилицю). Ой Сергію, довго тобі доведеться ждати, поки ті липи зацвітуть, поки бджоли з них меду наносять.

Сергій. Навіщо ждати? Ви погляньте, які навколо нас луги, гаї... Які поля! (Дивиться на голову). Сидоре Антоновичу, хочу вас запитати.

Сидір Антонович. Про що?

Сергій. Чи доводилося вам ранньою весною стояти під вербами, коли вони в золотому цвітінні?

Сидір Антонович. Стояв... Ще замолоду з дружиною... Правда, вона тоді була дівкою. Стояв... А це ж ти до чого?..

Сергій. Чули, як гудуть бджоли?

Сидір Антонович. Ну, чув.

Сергій. То навіщо ж ви говорите про ждання? Та бджола-трудівниця скрізь знайде нектар. Чи зацвітуть верби, чи забіліють повесні сади, чи по вибалках та ярах жовтими пелюстками вкриється буркун — бджола вже там. А еспарцет, а конюшина, а люпин, соняшники, трави й чагарники? Та навіть з будяків вона бере мед! І нам не треба ждати, а вже зараз слід майструвати вулики. Оце, я гадаю, буде по-хазяйському!

Сидір Антонович. Дивлюся, слухаю тебе і заздрю.

Сергій. Чому... заздрите?

Сидір Антонович. У твої літа я про таке не думав... І думати не міг... Та й часи були інші. (Глянув пильніше). Ну, бачу, агрономе, не за тим підійшов до мене, щоб про свої мрії розказувать. Мабуть, щось проситимеш.

Сергій. Проситиму!

Сидір Антонович. Людей?

Сергій. І людей. Без них моїм мріям не здійснитись. Сидір Антонович. Не дам! Людей не дати! Ти мій характер знаєш.

Сергій. Ви теж мій характер знаєте.

Мовчки дивляться один на одного.

Бувайте! (Іде й зустрічається з Степанидою).

Степанида. Сергію, ви ж сьогодні пішли з дому не снідавши.

Сергій. А-а, не до сніданку мені зараз. Потім їстиму. (Виходить).

Степанида (проводжає його люблячим поглядом). І отак завжди.

Сидір Антонович. З характером, Степанидо, твій квартирант.

Степанида. Сама дивуюся, де сила в нього береться. Іноді схопиться ще ні світ ні зоря... Не встигну я в хаті обернутися, глядь, а його вже нема. Цілісінькі дні все на полі та на дослідних ділянках.

Сидір Антонович. За це й люблю його...

Степанида. Такого можна любити.

Сидір Антонович. Бачу, буде з нього добрий хазяїн!

Степанида. Іноді зварю молочної каші, на поле винесу: "їжте, Сергію Андрійовичу". А він, як оце зараз, махне рукою: "Потім їстиму!" І подався собі.