Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Вечірня пісня, Шиян Анатолій 📚 - Українською

Читати книгу - "Вечірня пісня, Шиян Анатолій"

206
0
01.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вечірня пісня" автора Шиян Анатолій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

аж туманіє голова.

Сергій. Степанидо... для чого... Треба забути... викинути з свого серця...

Степанида (гаряче). Не одружуйтесь... Благаю вас. Я нещасна жінка../ Вперше в житті... отаке зі мною... І я тепер не знаю, що мені робити.

Сергій. Доведеться іншу хату...

Степанида. Ні, ні! Ви цього не зробите... Не зробите! 119

Входить Таня, слухає.

Я мушу бачити вас щодня... Чуєте? Я, мабуть, розум втратила після того поцілунку... Ви пам'ятаєте... Тільки про вас думаю... Вами живу, бо я... я люблю вас, люблю!.. (Цілує Сергія).

Тетяна затуляється ліктем, мов від удару, вибігає.

Сергій. Що ви робите?..

Степанида, Не знаю... Безтямна стою перед вами. Ви не підете від мене... Чуєте?.. Не пущу!..

Сергій. Піду! Тепер-то вже неодмінно піду! Степанида. До неї? Сергій. До неї.

Степанида. Тоді я... спалю їхню хату! Сергій. Отямтеся, Степанидо! Чи розумієте самі, що говорите?

Степанида. Спалю!.. Так і знайте! Сергій. У нас скоро буде весілля. Степанида. Весілля не буде! Чуєте? Не буде!

Завіса

ДІЯ ДРУГА

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

Ґанок і подвір'я Олени Зими. Перед вікнами квіти, серед яких пломеніють стрункі та повні ружі. Світить місяць. В його променях виграє Дніпро, дальні затоки. Десь там у лозах, а може, в гаю, горить рибальське багаття

Під вишнею, на лавочці, сидить Тетяна. У всій її постаті відчувається велике невтішне горе.

Лине звідкись пісня. Вслухається в гу пісню, несвідомо зриває квітку, байдуже дивиться на неї. Непотрібна квітка випадає э руки... Пісня наростає...

На ґанку з'являється Олена Семенівна. Якийсь час мовчки дивиться на онуку, потім підходить до неї, обіймає.

Олена Семенівна. Що з тобою, дитино моя? Чому мовчиш? Чому криєшся від мене? Таня. Бабусю!.. Навіщо жити?

Олена Семенівна (тривожно). Що ти говориш? Таню, рідна моя, скажи, що трапилось?

Таня. Я навіть плакати не можу. Наче серце вийняли з грудей... Наче всю кров з нього випито до краплиночки...

Олена Семенівна. Кров... Кров... Ти ще не знаєш, яке горе буває... І не дай боже тобі його знати. А мені довелось...

Таня. Тяжко...

Олена Семенівна. Оберігала тебе раніше... Не хотілося тривожити... Ну, мабуть, такий час настав, що треба тобі всю правду знати.

Таня (притихла, дивиться на бабусю). Яку... правду?

Олена Семенівна. Про твою матір, а мою дочку єдину... Ольгу.

Таня. Вони від бомби... в ешелоні... Самі говорили. Олена Семенівна. Не від бомби... З хати її забрали серед ночі. Катували тяжко... Таня. Маму?.. Мою маму?

Олена Семенівна. Довіку в моїм серці рана, і нічим її не загоїти.

Таня. Як же це?.. Нічого мені...

Олена Семенівна. Коли б же знала, що таке трапиться, краще б не їхала до сватів на гостювання. А то пристали до мене і Ольга, і твій батько: "їдьмо та їдьмо, мої батьки ще онуки не бачили". А тобі було, мабуть, з рік, а може, й того менше. Зібрались і поїхали.

Таня. Поїхали...

Олена Семенівна. Гостюємо добре, коли це — війна! Твій тато відразу до своєї частини вирушив. Т а н я. А мама?

Олена Семенівна. Залишилась. Таня. Чому?

Олена Семенівна. Бо ти занедужала тяжко... На скарлатину. Одвезли тебе до лікарні. Ольга плаче, і я плачу. Вийду з хати, гляну — женуть худобу і шляхами, й полями. Трактори гримлять — аж стіни в хатах здригаються — все в тил, все в тил. Ой горенько! Пора б і нам уже вирушати, але куди ж поткнешся, коли ти слабенька й бліда, мов свічечка. Все ждали, доки очуняєш. А як зібралися в дорогу,— було вже пізно. Тієї ж ночі загрюкали в сінешні двері: "Відчиняй!"

Таня. Німці?

Олена Семенівна. І німці, й поліцаї. Зупинився один здоровенний проти Ольги. Таня. Ой мамочко!..

Олена Семенівна. "Це ти будеш комісарська дружина? Ану, йдімо до гестапо!" І повели. А потім вірні люди передали, щоб втікала я з села, бо нахвалялися занапастити і нас з тобою. Укутала тебе в теплу хустку і пішла з хати перед світанням.

Таня. Додому...

Ольга Семенівна. Додому, бо така думка — у рідному селі, між своїми людьми легше буде мені ховатися. Т а н я. А маму?.. Не відпустили? Олена Семенівна. На майдані... у петлі... Таня (з жахом). У петлі... Моя мама...

Олена Семенівна. Довго я йшла... Уже перший сніжок випав... А до того і під дощами була, і під вітрами холодними. Не пам'ятаю, як через поріг рідної хати переступила. Спасибі Саньці, бригадирці... Вона першою навідалась... Як побачила, що я злягла, та й каже: "У нас Тані буде краще. Ми її доглянемо",— і забрала тебе до своєї хати.

Таня. Не пам'ятаю.... Ніколи про це мені не говорила.

Олена Семенівна. У неї серце добре. І смілива вона. Інші люди боялись навіщати, а вона провідувала, допомагала. То юшки зварить, то картоплі... А потім і за нею почали стежити поліцаї. Я кажу їй: "Не ходи. Сама якось поратимусь". Та не забути ж мені, скільки й житиму, останньої ночі. Надворі вітер свистить, дерева шумлять, снігова пороша по шибках шурхає. Чую — прийшли...

Таня. Прийшли...

Олена Семенівна. Похолола вся. "Це ж,— думаю,— і мені те буде, що моїй Ользі". Таня. Бабусю!..

Олена Семенівна. Переступили через поріг троє: поліцай і двоє німців. Тоді отой поліцейський розгайдан і каже до німців: "Оце та баба, що я вам говорив". Повели мене до коменданта. Сіла я там на стілець, а вже інший аспид... з чорним хрестом на кітелі, питається: "Ти, бабо, збирала в колгоспі високі врожаї?" — "Збирала".— "То і нам збиратимеш?" — "Не можу, пане... Хвора... Здоров'я нема..." — "А ми тобі харчів дамо, і солі, й сірників... Мила дамо..." — "Не робитиму,— кажу,— пане..." Бачу, заціпило йому... Підвівся він, підійшов до мене. Очі холодні, злістю так і блискають... Щока смикається... ліва... "Або працюватимеш для великої Германії, або ми тебе повісимо прилюдно на майдані... Вибирай!"

Таня (дивиться на бабусю). А ви?.. Як же ви?

Олена Семенівна. Кажу: "Вішайте! Дочку мою повісили і мене вішайте".

Таня. Страшно!..

Олена Семенівна. Авжеж, страшно... Та я тоді про страх не думала: стоїмо одне проти одного... Як розмахнеться ж він... як ударить мене своїм кулачищем — так я і поточилася відразу на долівку...

Таня. Ой бабусенько!..

Олена Семенівна. А він же, катюга, як почав мене садити чобітьми і в груди, і під груди, і в обличчя... Кров'ю там підпливала...

Таня. Рідна моя!

Олена Семенівна. Хто вже мене звідти витягнув — не знаю й досі... А тільки прокинулась я у хлівці... на соломі. Дверцята розчинені... Бачу, зірки світяться... і тихо... Ніде нікого... Вийшла з того хлівця й пішла.

Таня. Куди?

Олена С см е н і в н а. До Дніпра... Ночувала в стогах сіна... І холодно... і голодно... і сил нема... Т а н я. А чого ж ви... у степу...

Олена Семенівна. Партизанів шукала... Все думалось: "Зустріну! Не може бути, щоб їх не було у нашому краю". А потім два дні блукала в лісі. Сухий терен зривала, шипшину, глід їла, та все йду, і йду, і йду... На сон мене хилить, а знаю, коли засну — одубію від холоду... Пам'ятаю, місяць з-за дерев підвівся, а я одна-однісінька серед лісу.

Т а н я. Одна... Який жах!

Олена Семенівна. З останніх сил вибиваюсь. От-от упаду. А отак, над стежечкою, два дубки зрослися і кущ оріши-ии біля них. Думаю: "Тут буде затишок, тут трохи перепочину". Примостилась і задрімала. Коли чую: хтось у плече мене — торк! Розплющую очі,— двоє хлопців стоять переді мною в шапках. "Хто ви?" — питаються, а я з холоду не можу слова вимовить. Тоді один із них приглядається до мене, приглядається...

Т а н я. Упізнав?

Олена Семенівна. Ага!.. "Ви,— каже,— Олена Семенівна... Ви до нашого колгоспу приїздили своїм досвідом ділитися". Боже, зраділа ж я... До своїх потрапила.

Т а н я. Таке щастя!..

Олена Семенівна. Взяли мене хлопці під руки, вивели на дорогу, посадили на сани, примчали до самого командира їхнього. І нагодували мене там, і в землянці угрілась добре, та як заснула, то проспала аж дві доби, як одну ніч.

Т а н я. Серед своїх людей.

Олена Семенівна. Я партизанам кашу варила, сорочки прала, біля поранених бійців ночі просиджувала... Тому води дам, а того словами заспокою чи льоду покладу на гарячий лоб... Як згадаю те все — не віриться, що то я була, що отаке довелось мені пережити... А все минулось як сон...

Т а н я. Як сон...

Вже нова пісня лине з вулиці:

Місяць на небі, зіроньки сяють, Тихо по морю човен пливе. В човні дівчина пісню співає, | Двічі А козак чує, серденько мре. } А

Пісня та мила, пісня та люба, Все про кохання, все про любов. Як ми любились, та й розійшлися...

(Падає на груди). Бабусю, тяжко... тяжко мені... (Ридає). Старенька гладить її голову.

Олена Семенівна. Не плач, Таню... Кріпись! І велике горе, і мале горе — як хмара. Напливе неждано-негадано, і розвіється, і забудеться.

Т а н я. Ой ні, бабусю, не забудеться... Не забудеться.

Олена Семенівна. Хто ж вона... та —дівчина, що твій спокій порушила?

Таня (уриває плач, дивиться в очі старій). Не дівчина... Вдова Степанида щастя моє розбила.

Олена Семенівна. Ланкова? Така славна жінка на твоїй дорозі стала? Не вірю.

Таня. Славна жінка... Яка ж вона славна, коли таке робить. Розлучниця! Ненавиджу її, ненавиджу!..

Олена Семенівна. Зажди, Таню. Може, ні в чому не винна молодиця. Може, злий наговір... Ось я з нею поговорю, а зустрінуся з Сергієм...

Таня. Ні, ні, бабусю. Ні слова йому. Я сама чула... все бачила. Вороття не буде. Все пропало... Все згасло в моїй душі. Не хочу тепер навіть думати про нього.

Олена Семенівна. Вчора до першої зорі сиділа. Позавчора світанок стрічала в саду... А я ж не сплю, бо знаю: журбою горя не здолаєш... Я через віконце на тебе дивлюсь, і серце моє крається на частки...

Таня. Хочу:., на самоті побути... Ідіть, бабусю...

Олена Семенівна. Все на самоті та на самоті. Від того й думки всякі. Пішла б на вулицю до подруг^ трохи розважилася з ними.

Таня. Нікуди не піду. Нікого не хочу бачити.

Олена Семенівна. Заспокойся... Ні про що не думай. (Тихенько заходить до хати).

Таня. "Ні про що не думай..." А я все думаю... думаю... думаю... І нічого не можу вдіяти з собою.

Входить Альоша Вертепа з букетом квітів, вітається за руку, передає

квіти.

Альоша. Сумуєш? Це доказ того, що тебе образили. Таня. Я ж домовилась з тобою ще там... біля озера... Альоша. Щоб не надіявся і не ждав. Таня. Не ждав.

Альоша. Але ж тепер все змінилося — це доказ того, що знову я можу...

Таня.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вечірня пісня, Шиян Анатолій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вечірня пісня, Шиян Анатолій"