Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Вечірня пісня, Шиян Анатолій 📚 - Українською

Читати книгу - "Вечірня пісня, Шиян Анатолій"

206
0
01.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вечірня пісня" автора Шиян Анатолій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

Вся їжа й захолоне.

Сидір Антонович (уважно стежить за Степанидою). Подобається?

Степанида (зітхнула). Подобається.

Сидір Антонович. Гляди, Степанидо, не збаламуть його.

Степанида. Ой Сидоре Антоновичу, любов — не пожежа, займеться — не загасиш. (Знову зітхнула).

Сидір Антонович (дивиться на молодицю пильніше). Чи не закохалася ти, Степанидо, в свого квартиранта?

Степанида. Хто на мене позаздриться? Були колись у нашому селі соколи, та на війні їх перебито.

Сидір Антонович. Війна і мені лягла раною на серце...

Степанида. Знаю... (Зітхнула). Ось прийшла, щоб поснідав, а він, бач, знову кудись помчав. (Умивається біля озера, витирає хусткою обличчя).

Стародуб мовчки стежить за нею. Співають солов'ї.

Сидір Антонович (підходить до неї, разом слухають солов'їв). Бач, який голосистий! Аж очі заплющує... Співай, співай... Настала твоя пора. От і сполохався, полетів соловейко.

Степанида. Один відлетів, другий прилетить. Зараз їх у гаю повно.

Сидір Антонович. Всяких пташок люблю, ну солов'їв — найбільше. Вони мені своїми піснями молоді літа нагадують.

Степанида. А мені душу ятрять.

Чути пісню.

Ось вони співають... Молоді, красиві... У них все життя попереду. А я, вірите, коли бачу, як інші веселяться, мені плакати хочеться. Втікаю звідти, щоб не дивитися на них, не чути веселощів тих, бо чужа радість тільки жалю мені завдає.

Сидір Антонович. Таке говориш, Степанидо, що я тебе й не розберу. Співає молодь, то й добре.

Степанида. А мене ж ніщо не радує. Мабуть, скоро помру.

Сидір Антонович. Ой Степанидо, чи не випила ти часом чарки?

Степанида. Та трохи... випила. Сергій зранку на поле пішов, а я сиділа-сиділа в хаті... Сумно стало, то я трохи вишнівки покуштувала.

Сидір Антонович. Отож примічаю: без чарки тут не обійшлося.

Степанида. Думала, журбу свою розвію, а воно ще гірше... Душа в мене болить.

Сидір Антонович. Болить?

Степанида. Болить, Сидоре Антоновичу.

Сидір Антонович. А чому—і сама того не відаєш. Від самотності ото думки в тебе такі. Це вони твою душу точать... як шашіль.

Степанида. Я іноді думаю: молодь на цілинні землі їде, на будови всякі... А куди мені податися, де своє щастя шукати?

Сидір Антонович. Ти, Степанидо, нічого не примічала за Сергієм?

Степанида (гостро й тривожно дивиться на голову колгоспу). Не примічала.

Сидір Антонович. З Тетяною його бачив не раз.

Степанида (ще більш приголомшена). З якою... Тетя...?

Сидір Антонович. Та Громівною.

Степанида. Громівною...

Сидір Антонович. Ти що так знітилась?

Степанида. Громівною... Це правда?

Сидір Антонович. Правда.

За сценою чути гомін, сміх. Голос Саньки: "І що ж той панок, Олено Семенівно?" Голос Олени Семенів-ни: "Відчепився одразу".

Ланкова, мабуть, про свою подорож розповідає. (Глянув на сонце, потім на наручний годинник). Обідня пора. Всі йдуть до озера, а ти ж це, Степанидо, куди збираєшся?

Степанида. А так... Пройдуся трохи... (Виходить, ледь похитуючись).

Сидір Антонович. Еге, та вона й справді, мабуть, закохалася в свого квартиранта.

Виспівують солов'ї. Кує зозуля. Входять Олена Семенівна, Санька, молодиці й дівчата з граблями, хлопці й чоловіки — з вилами. У кожного чи вузлик, чи плетена з лози корзинка. Обідають.

Олена Семенівна. Торік побували ми в Румунії... А цієї весни запросили нас до Польщі. Як перелітали ми через Карпати — піднялися вище хмар.

Санька. Дуже страшно... на літакові?

Олена Семенівна. Про страх уже тоді не думала. Та й не сама ж я. Було зі мною Героїв Праці одинадцять душ, з усього Радянського Союзу — все люди достойні, передовики. Летимо. Дивлюсь я у віконце. Зверху сонце світить, а навколо, куди не поглянь, все біле-біле. І ніде ні пташка не пролетить, ні муха не сяде. Ну, обійшлося благополучно. Уже ми на польській землі. Обступили мене їхні жінки: "Чи ви в бога віруєте?"

Санька. Так і запитали одразу про бога?

Олена Семенівна. Запитали. Що ж мені робити? Сказати їм "ні" — до серця жіночого дороги не знайду. Сказати: "Вірую" — совість не дозволяє. Я ж таки Герой Праці і вже, мабуть, років з двадцять як у церкві була.

В с і. То як же ви... що відповіли?

Олена Семенівна. Я так подумала: свої люди мене зрозуміють, а з їхніми треба подружити. "Вірую,— кажу,— вірую в бога. Оце як їхала до вас, то і сповідалася, і причащалась". А тоді ще й перехрестилася... Ну, правда, жінки потім ні в чому не таїлися,— про все мені розповідали. Повезли нас до села Вільковіце. А знаходиться воно в Лодзинському воєводстві... Нас уже тут ждали, і стільки зібралося люду, що ступити ніде. Підносить нам білу хлібину селянин-поляк, а я дивлюсь на нього, дивлюсь і очам своїм не вірю. Невже, думаю, він?

Молодиця. Хто?

Олена Семенівна. Та Иозеф Валяс. Його фашисти мали вбити, а він утік з-під розстрілу та прибув до наших партизанів... Було це в Білорусії, в лісі... Боже, пізнали ми одне одного. І я зраділа, і він. Обнялись ми, поцілувались, а всі люди на нас дивляться, та плескають у долоні, та кричать: "Нєх жиє вель-ке братерство!", "Сто лят!", "Сто лят!" А вже як мітинг скінчився, почали нас розпитувати геть-чисто про все. Одна каже: "Ну, а як баба стара, куди її дівати? За ворота?" Я їй пояснюю: "Ось дивіться на мене. Мені шістдесят сім літ, а я до вас приїхала... Працюю в колгоспі, на здоров'я ще не жаліюсь".

Пі

Сидір Антонович. До ста літ тобі зносу не буде.

Олена Семенівна. Правда, правда! Отож і розказую, як восьми літ зосталася сиротою, а підросла — у наймах робила, у поміщиків в економіях і ходила в Таврію на заробітки. І скільки горя зазнала і натерпілась за старих часів. От ви й подумайте — чи могла б я до вас приїхати, коли б не Радянська влада та не колгоспне наше життя?

Сидір Антонович. Вірно!

Олена Семенівна. В якій, кажу, країні отаке бувало, щоб колишня наймичка виходила на трибуну говорити з людьми? І щоб на грудях у неї сяяли Золота Зірка Героя Праці і орден Леніна? Нема, кажу, такої другої країни в світі!

Сидір Антонович. Правильно говорили їм, Олено Се-менівно.

Олена Семенівна. Авжеж, правильно! їздили, кажу, за кордон і раніше. Але хто їздив? Поміщики, та дворяни, та всякі пани великі, та духовенство, а ось тепер зустрілася з вами я, проста селянка-колгоспниця. Хочу подивитись, як ви живете, поділитися досвідом роботи, розказати про нашу Україну, бо ми, трудові люди, в якій би державі не жили, а завжди хочемо миру, завжди зрозуміємо одне одного й подружимо між собою. Це точно.

Входить Степанида, сідає осторонь, снідає.

Отак все їм і розказую, а вони слухають. А вже перед тим, як мали ми додому вирушати, прийняв нас їхній президент у палаці Бельведер.

Голос. Частували добре?

Олена Семенівна. А добре. Президент посадив мене біля себе і за моє здоров'я випив чарку, ще й при всіх назвав "королевою праці".

Голоси. Королевою?..

Олена Семенівна. І то все — за мій чесний труд. Отака була мені шана від президента.

Г о л о с. А що ж на столи подавали?

Олена Семенівна. Та все, що хочеш: і вина всякі, і закуски, ситро й пиво. Тільки... тарані не було. А я дуже люблю суху тараню... до пива.

Голоси. Таранкою або рибцем і ми б посолонцювали.

Олена Семенівна. Ну, скажу вам, хоч і добре було мені в гостях, а вдома краще. За рідним селом дуже скучила, за людьми нашими. А найбільше турбувалася за коноплі.

Сидір Антонович. Коноплі в тебе, Олено Семенівно, добрі.

Олена Семенівна. Мало сказати добрі. Як вітер повіє— зелена хвиля, аж темна, по них так і гуляє, так і гуляє. Хочемо, Сидоре Антоновичу, цього літа світовий рекорд дати.

Сидір Антонович. Вірю! Таких конопель ще в нашому колгоспі не було.

Санька. Заздрю я вам, Олено Семенівно. Скрізь побували, побачили світу.

Сидір Антонович. Ну, ти, Санько, скаржитися не можеш. Ти і в Київ, і до шефів зі мною їздила.

Санька. Ой Сидоре Антоновичу, я в тих шефів тільки розстроїлась.

Сидір Антонович. Хто ж тобі винний, коли в тебе характер неспокійний...

С а н ь к а. Та як же можна бути спокійною?

Сидір Антонович. І там я червонів за тебе.

Санька. Червоніли... А хіба я неправильно їм чортів давала? Ну, ви ж подумайте. І поля оброблені, і ферми в них добрячі. Можна повчитися... А село яке? А хати які? Ну, хіба ж можна так жити?

Сидір Антонович. Тобі, Санько, важко загодити.

С а н ь к а. Та чи про мене ж мова йде? Для себе нехай дбають. У нас глянеш на село—все в садах. Хати побілені, чепурні... А в них селом ідеш — ну ні деревинки. Хати обідрані, наче на стінах чорти горох молотили. Ай-яй-яй! Дивилась я, дивилась і не змовчала. "Як же,— кажу,— можна терпіти отаку срамоту, щоб стояла гола хата, обшарпана, невірна?" Ну, налетіла я там на їхніх керівників.

Сидір Антонович. З тобою тільки морока одна.

Санька. Дарма! Я правду де хочете скажу! Хіба це порядок? "Чому,—кажу,— ми в себе, на Черкащині, і сади садимо, і хати чепуримо? Чому ви такого робити не можете? Чому дерев мало саджаєте? Чому за хатами такий догляд? А які кладовища? Ні деревиночки, ні куща бузку — вигоріла земля лежить. Та хіба ж ви при царському режимі живете?" Розсердилася на них. І ви думаєте, образились?.. Визнали критику правильною.

Сидір Антонович. Ти ж, як ґедзь: всякому дошкулиш. Є і в них сади...

Санька. Скільки ж тих садів!.. Ні, Сидоре Антоновичу. Я так думаю: у нас країна одна і уряд один... Та коли б я мала право — такий би закон видала. На весь Радянський Союз... Народилось дитя: чи в місті, чи в селі,— байдуже де,— батьки мусять відзначити таку подію...

Голос парубоцький. По чарці випити.

Санька. Голодній кумі чарка на умі... Отак і ти. Не про чарку говорю. Дитя з'явилося на світ,— батькам наказ: посадіть деревце. Пішло дитя в школу — хай само посадить деревце: чи вишеньку, чи сливу. І не тільки посадить, а ще й догляне, аби те деревце росло та зеленіло. Як би прикрасилась вся наша земля! А я люблю на дерева дивитися, слухати люблю, як листя шумить. І ще б мені хотілося побачити моря й океани... Входить А л ь о ш а з вилами, глянув на річку, зітхнув.

113

5 Л. Шиян, т. 2

Сидір Антонович. Ой Санько, ще побачиш світу. А зараз давайте знову сіно громадити.

Олена С е м е ні в н а. Оце й таке, я поснідала, а де ж моя Тетяна?

А л ь о ш а. На човні плаває... ваша онука... Олена Семенівна. З ким же то вона? Альоша. З агрономом. (Зітхнувши, виходить).

Підвелась Степанида, дивиться на Дніпро.

Олена Семенівна.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вечірня пісня, Шиян Анатолій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вечірня пісня, Шиян Анатолій"