Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Вечірня пісня, Шиян Анатолій 📚 - Українською

Читати книгу - "Вечірня пісня, Шиян Анатолій"

204
0
01.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вечірня пісня" автора Шиян Анатолій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

Не можеш... Іди собі... Не муч...

Альоша. Піду... Я піду, тільки хочу попередити. Якщо ти застала його в лісі з Степанидою...

Таня. Альошо... Навіщо?

Альоша. Це доказ того...

Таня. Іди... Не хочу слухати.

Альоша. Подумай сама, в одній хаті жити. Вона молода, він молодий... Чи довго до гріха? Це доказ того Таня (обурено). Геть! Геть, кажу тобі, геть!.. Альоша. На мене... Кричиш? Таня. І ніколи більше не приходь!

Альоша. Що ж, бувай! (Простягає руку, але Таня йому

своєї руки не подає). Ясно, значить, повертай, Альошо, голоблі... Ну, ще про Альошу ти згадаєш... (Зітхає, виходить).

Таня затуляє обличчя руками, кам'яніє, не помічає, як на подвір'я заходить

Степанида.

Степанида. Бачу — тяжко тобі, але, повір, і мені не легше.

Таня підводить голову, мовчки дивиться на Степаниду. Таня. Він... прислав?

Степанида. Сама прийшла... і про це Сергій Андрійович не мусить знати.

Таня. Що вам... потрібно?..

Степанида. Не дивись на мене такими очима. Послухай, що говоритиму.

Таня. Не хочу слухати! Не хочу бачити вас. (Поривається піти, але Степанида владно бере її за руку).

Степанида. Ні, ти нікуди не підеш звідси. Ти мусиш знати все... Мусиш мене вислухати. Бачиш, я першою прийшла до тебе. Це нелегко... мені... жінці... з тобою, дівчиною, про таке домовлятися. Сідай!

Таня сідає.

Може б, і не прийшла я до тебе, коли б же він... не мучився. А я те все бачу... І отут у мене вогнем пече.

Таня. Навіщо... Навіщо це мені говорите? Не хочу я... Не треба...

Степанида. Є в мене достатки. І премії мені дають за роботу, і всякі надвишки одержую за врожаї... Таня. Знаю...

Степанида. Та не знаєш ти, як тяжко в світі жити самій, коли в хаті немає до кого словом обізватися. І сьогодні одна, і завтра одна, і післязавтра... І отак минає день за днем, день за днем...

Таня. Не розумію, для чого ви... говорите? Хіба я винна в тому?..

Степанида. А я тебе й не звинувачую... Я тільки розказую. І ось, мабуть, доля мені всміхнулася. Прибув до нашого колгоспу агроном... Я ж не думала й не гадала, що може зі мною отаке трапитись. Полюбила я... Вперше в житті полюбила...

Таня. Годі!.. Навіщо?..

Степанида. Говоритиму! Хоч і соромно мені, жінці, перед тобою у такому... признаватись, але мушу... А ти слухай...

Т а н я. Я бачила... Я все бачила там... біля озера.

Степанида. Біля озера... Що я тоді тямила? Я мов у чаду була. Та не для того прийшла до тебе, щоб про свою любов... Змучилась дуже. Спокою не знаходжу. Не знаю й сама, що мені робити... Як далі жити... Заради нього прийшла... Наче душу загубив... Спати ляже — не спиться йому. Серед ночі з дому йде, у лузі блукає, понад Дніпром ходить... мучиться... страждає. А я на його муки дивлюсь і теж... страждаю. А це надумався піти від мене.

Т а н я (з надією). Куди?..

Степанида. В інших людей житиме.

Т а н я. То й добре.

Степанида. Добре? Та він же мене цим уб'є... на смерть. Знову одна... Не доглядати за ним: чи він їв щось, чи сорочка на ньому чиста, чи, може, відпочити йому треба... А найстрашніше— не бачитись... голосу не чути... Тетяно, хочеш?.. Навколішки перед тобою стану... Ти молода, гарна... Ти собі знайдеш іншого... Відступися!

Таня вражена.

Я знаю, коли ти йому тільки скажеш... Він гордий... Він не буде умовляти...

Таня. Тітко Степанидо!.. Чи ви в своєму розумі?

Степанида (відчайдушно). Що я знаю? Що я тямлю тепер? Розум мій засліплений... Мов навісна ходжу... Без нього жити мені не в радість. Я мушу його бачити щоденно. Я хочу, щоб він у мене жив... І ти мені допоможи... Умов його, щоб не лишав моєї хати.

Таня. Поступитися своїм щастям... Для кого? Для чого? Я ж не знала... Думала — любитесь ви...

Степанида. Зглянься, Тетяно...

Таня. Ні!

Степанида. Не хочеш... пожаліти... свою ланкову? Таня. Не можу!

Степанида. Ну, тоді знай... Не все тобі сказала... Не у всьому тобі призналася...

Таня. А в чому ви... мали признава...

Степанида. Він не просто квартирантом у моїй хаті... Він мені... муж.

Таня. Неправдаї.. Не могло таке статися...

Степанида. Сталося! І я тебе попереджаю: зійди з моєї дороги! Не займай! Я за своє щастя до смерті битимусь з тобою... Чуєш? (Швидко виходить).

Таня розгублено дивиться їй вслід.

Таня. Невже правда? А може, це наговір, щоб я відступилась. Ні, ні... У неї так блискали очі... В одній хаті... І Альоша говорив... Вона молода... гарна... Ой мамочко, серцем чую — правду сказала мені Степанида. Словами жалючими, мов батогом, відстьобала й пішла. Як же бути? Обнови купував... про весілля'домовлявся... перстень заручний дав...

Входить Сергій,

Навіщо ж, навіщо мене так мучити? (Обіймає стовбур вишні, ридає).

Сергій. Таню!

Таня заніміла, прислухається.

Ні в чому не винний! Повір...

Таня мовчки дивиться на нього.

Я здогадуюсь... Ти бачила... Ти все тоді могла бачити... біля озера. (Хоче наблизитись до неї, але витягнута вперед рука зупиняє його).

Таня. Не підходь! Іди собі... Йди до неї і ніколи більше... не приходь! Я ненавиджу тебе... Нена...

Ридаючи, біжить до хати. На ґанку з'являється Олена Семенівна, дивиться на Сергія. Обоє мовчать.

Завіса

КАРТИНА П'ЯТА

На кручуватому березі рясний осокір. Гойдається припнутий до старої коряги човен. Прямо — дніпровська далечінь із затоками, гаями, лугами, дальніми горами, безконечною голубінню псба. Чути за сценою голос Сидора Антоновича: "Тпру". А потім входить і він сам з батіжком, дивиться на Дніпро.

Сидір Антонович (гукає). А йди-но сюди, Сергію! Входить Сергій, розчісується.

Тепла вода?

Сергій. Тепла. Щось хочете мені сказати?

Сидір Антонович. Ану глянь мені в очі.

Сергій (не витримує погляду). Може, по роботі якийсь промах?

Сидір Антонович. По роботі все гаразд, а от сердечні діла в тебе порушені.

Сергій. Це, Сидоре Антоновичу, моя особиста справа.

Сидір Антонович. Ні, Сергію, помиляєшся. Не тільки твоя... Це і моя, Тетянина, і Олени Семенівни, і Степанидина... У людини серце розстроєне — робота кульгає, настрій поганий, розум стривожений.

Сергій. Я прошу все-таки не втручатися...

Сидір Антонович. Втручатимусь! Ти мій характер знаєш... Бачив я Олену Семенівну...

Сергій. Кляне, мабуть...

Сидір Антонович. За віщо ж клясти? Сердечні діла — тонке мереживо. Тут всього буває: і радощів, а буває й горя.

Сергій. Не хотів я завдавати горя, Сидоре Антоновичу.

Сидір Антонович. Збаламутив дівчину та й покинув. Сергій. Неправда! Не винний я.

Сидір Антонович. Поговоримо. У мене сьогодні щось йоги ломить... Чи на дощ? То я прихопив... На возі... Зараз принесу. (Виходить).

Сергій. Відчуваю — буде та розмова!

Сидір Антонович (повертається з вузликом і з пляшкою). Настоювалась тиждень на знаменитому корені... калган зветься. Почастую.

Сергій. Не охочий я до неї.

Сидір Антонович. Знаю. Та іноді не завадить. Поснідаємо разом. (Розв'язує вузлик, виймає молоду цибулю, огірки, пиріжки). Ну, пробуй мої ліки... (Наливає в чарки).

С е р г і й. За ваше здоров'я, Сидоре Антоновичу!

Сидір Антонович. Я тоді здоров, коли в мене діла в колгоспі добрі. А як щось не клеїться, то й курорт мені не допоможе. Будьмо!

Цокнулись, випили.

Добра!

Закушують.

Кажу ж тобі, вона мені допомагає від ревматизму і від серця.

Сергій. Лікарі іншої думки. Горілка серцеві шкодить.

Сидір Антонович. Бува, бува... На яке серце наскочить. (Глянув на Сергія). Так отож примічаю я, смутним ходиш.

С е р г і й. Я свої обов'язки виконую... А який настрій у мене...

Сидір Антонович. Хочу, Сергію, щоб у твоїх очах радість світилася, а в них журбу бачу. А журба як іржа ядуча... Тільки іржа залізо роз'їдає, а журба — душу. (Наливає в чарки). Ще по одній.

Сергій. Не хочеться...

Сидір Антонович. За неї... за її здоров'я... вип'єш? Сергій (зрозумівши натяк). Вип'ю!

Цокнулись, осушили чарки.

Сидір Антонович. Так отож і кажу... Були колись у нашому селі парубки. Взимку чоботи намастить дьогтем, одягне добрий кожух, підпережеться. А поверх кожуха ще сіряк, а на голову шапку смушеву, сиву, високу — і йде на гуляння. Надворі місяць світить. Сніг рипить під ногами... Дерева в інею. І ось заспівав парубок: "Ой зійди, зійди, ясен місяцю". Виходять з хат молодиці, дівчата, слухають — парубок співає.

Сергій. Добре ви розповідаєте.

Сидір Антонович. А парубок іде до своєї дівчини. І вона чує той голос— та мерщій з хати. Зустрінуться, погомонять.

Надворі холодно. Куди піти? До клуні, на сіно. Він її кобеняком укутує — ніякий мороз не дошкулить. Сергій. Цікаво...

Сидір Антонович. Парубок... Що він знав? Де він був? Що бачив? Чим цікавився? А взяти тепер молодих людей. Вони і шахти будують, і домни, і мартени, і гідростанції. Вони цілинні землі підіймають — скрізь молоді люди тепер — на великих будовах і на транспорті... І за кордон їх посилають, якщо спеціалісти добрі.

Сергій. Правда. Тільки щось ви здалеку починаєте, Сидоре Антоновичу.

Сидір Антонович. Нічого, я і до близького дійду. Або взяти молодицю. Вона тепер не залежить від свого чоловіка, бо сама робить у колгоспі. Якщо муж п'яниця, ледар, може з ним розлучитися. А раніше як бувало? Десь жінка чи на весіллі, чи на хрестинах на когось глянула, а чоловікові здалось, що це вже вона йому зраджує. Прив'язує її косами до воза і жене в степ. Раз стьобне коня, другий раз — жінку. Дикість! Страшне діло... А було й таке.

Сергій. Ну, годі в обхід наступати. Ви одразу кажіть, Сидоре Антоновичу...

Сидір Антонович. Журба тебе сушить. А я про себе скажу. Коли в мене на душі спокійно і добрі діла в колгоспі — вийду в поле раненько,— хліба стоять, як море, облиті росою. Хороше! І я тоді все примічаю: і як жайворонки співають, і як хмарина в небі пливе, як хвиля по ланах грає, аж туманець здіймається... А от коли пшениця під дощем вилягла або град хліба вибив — тоді навіть коня не бачиш перед собою... як він ступає. Душевний спокій — велика сила. А ти, Сергію, цей спокій зараз втратив.

Сергій. Втратив.

Сидір Антонович. І сам страждаєш, і вона... мучиться.

Сергій. Я тих мук не хотів. Мені перед людьми соромно. Альоша Вертела всім роздзвонив, що трапилось біля озера... Таня навіть тепер на роботу не виходить.

Сидір Антонович. Ходитиме. Уже я мав з нею розмову... Ну, а довготелесого Альошу сам обсмирю, щоб не плескав язиком чого не слід. Ти мені про інше скажи... Збираєшся й надалі жити в Степаниди чи, може, іншу хату для себе підшукаєш?

Сергій.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вечірня пісня, Шиян Анатолій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вечірня пісня, Шиян Анатолій"