Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Вечірня пісня, Шиян Анатолій 📚 - Українською

Читати книгу - "Вечірня пісня, Шиян Анатолій"

206
0
01.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вечірня пісня" автора Шиян Анатолій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

Хотілося б іншу, та не знаю... як це зробити. Сидір Антонович. Чим швидше підеш від неї — тим краще.

Сергій. Боюсь.

Сидір Антонович (уважно глянув на агронома). Погрожує?

Сергій. Не хочу, щоб через мене... хтось іще постраждав.

Сидір Антонович. Он як?! Що ж вона замишляє? Сергій. Не допитуйтесь... Все одно не скажу. Та я вже вирішив...

Сидір Антонович. Бушуватиме — крила приборкаєм! Сергій. А може, мені краще зовсім... виїхати звідси? Сидір Антонович. Бачу, не любиш Тетяни і, мабуть, по-справжньому... не любив. Сергій. Я?

Сидір Антонович. Ти. Та як можна кидати село і їхати кудись.

Сергій. Не кудись, а на цілинні землі. Моя професія пригодиться там.

Сидір Антонович. Твоя професія нам тут потрібна. Ти ж не простий собі парубок, а спеціаліст добрий... (Дивиться в очі). А що буде з твоїми планами?..

Сергій. Якими... планами?

Сидір Антонович. Мріяв за велике діло взятися, згуртувати молодь, озеленити схили дніпровські навколо села, закріпити яри лісами. Про вулики ще говорив... Добрі мрії. їх треба здійснювать!

Сергій. Доведеться, мабуть, комусь іншому... здійснювати.

Сидір Антонович. Не думав, що ти виявишся отаким... трухлявим... А я вже побував у лісництві... і вулики звелів майструвати, щоб не тільки розмови, а й діло починалось.

Сергій. Зрозумійте мене.

Сидір Антонович. Тому й говорю з тобою, що розумію. Важко тобі, боляче, а ти терпи... своє роби. Не цурайся людей. Поговорять та й забудуть... про те озеро. І тобі стане легше... Я знаю... Я сам велике горе в житті мав.

Сергій. Чув...

Сидір Антонович. Було в мене четверо синів, і всі... четверо... на війні. Ростив їх, любив... і нема. Згадаю про них —• б'є мене в серце.

Сергій. Це горе... Це велике горе. Я вам щиро співчуваю.

Сидір Антонович. У Саратовській області жив у цю війну, робив там у колгоспі. Ще тоді один син був живий... найменший... Андрійко... І його... в останній день війни у самому Берліні... В останній день... (Витер сльозу). Приїздив до мене секретар райкому. Все втішав... Дуже хотів, щоб лишився в їхньому районі. Ну, я не міг... До рідного краю потягнуло... А ти щось таке надумав... їхати з села.

Сергій. Важко мені тут.

Сидір Антонович. Мені важче було... Чим живу? Роботою. Коли б не робота — пропав би. Від журби б пропав. Мене іноді на весілля кличуть, а я не можу піти. Гляну там на молодих хлопців і не можу.... Синів нагадують. Роботою розважа* юсь. Цим себе підтримую. В цьому для мене і життя, і радість.

Сергій. Що ж мені порадите? Ждати?

Сидір Антонович. Жди. Приглуши свій сором. Знайди знову шлях до дівочого серця. Сергій. Важко... Пробував...

Сидір Антонович. А ти ще... спробуй. (Глянув на Дніпро). Казав же тобі—ноги ломить. Бачиш, он яка хмара з-за Дніпра підводиться?

С е р г і й. Не вперше хмари з'являються, а дощу нема. Спасибі, Сидоре Антоновичу, за сніданок. Пора мені... Бувайте!

Сидір Антонович. Бувай здоров! А хату я тобі сам підшукаю.

Сергій виходить. Сидір Антонович складає в хустку остачу їжі. Входить Степанида з сокирою і мотузкою.

Степанида. Доброго ранку!

Сидір Антонович. А-а, Степанида. Здрастуй!

Степанида. Снідали?

Сидір Антонович. Та снідали, а ти, бач, запізнилась. І тобі б чарка перепала.

Степанида. Мені й без чарки весело. Нудьгу годую, журбу сповиваю, а сум колишу.

Сидір Антонович. Значить, справді весело.

Степанида. З ним... снідали?

Сидір Антонович. Та з Сергієм.

Степанида. Я ж йому напекла пиріжків з капустою, зварила лапші молочної. Пішов з хати, нічого навіть не покуштував.

Сидір Антонович (пильно дивиться на молодицю). Любиш?

Степанида. Не стану критися...

Сидір Антонович. Я так і знав. Ой Степанидо, попереджав тебе колись: "Не баламуть хлопця!" А тепер доведеться для нього підшукувати іншу хату.

Степанида. Хіба він... просив? Не робіть цього... чуєте?

Сидір Антонович. Треба зробити, Степанидо. Краще буде для вас обох.

Степанида. Ні, не краще. Уб'єте ви мене, Сидоре Антоновичу. Він мені тепер світ зав'язав.

Сидір Антонович. Вгамуй своє серце, Степанидо. Не розбивай дівочого щастя.

Степанида. А моє щастя розбиваєте — і нічого. Не питаєтесь... Наче так і треба... Наче я не людина а чи не маю душі. Не віддам його! Чуєте?

Сидір Антонович. А коли він сам... Не питаючись... піде зовсім з нашого села... Що тоді робитимеш?

Степанида. Все покину й піду слідом за ним.

Сидір Антонович. Ти, бачу, нічого не тямиш... що тобі говориться. Адже Сергій іншу любить... Не тебе, а іншу... Хіба ти цього не розумієш?

Степанида. Знаю... Але я... за своє щастя битимусь!.. І ніколи... Чуєте? Ніколи не відступлюсь! Так і знайте. По роботі ви можете мені загадати... От зібралась я в луг лози нарубати — можу повернутися додому.

Сидір Антонович. Я нічого тобі не загадую. Якщо ти з бригадиром домовилась...

Степанида. Домовилась... А серцю почнете наказувати— не послухаюсь!.. Нічим не поступлюся! І ви мені про таке навіть не говоріть. Зрозумійте ви мене... моє горе.

Сидір Антонович. Всяке горе загоїть час. Все минеться.

Степанида. А я не хочу, щоб миналося! Я ще молода... Я хочу жити... Ні, ні, не вмовляйте мене, Сидоре Антоновичу, бо не можу я зректися свого щастя! Не можу!.. (Виходить).

Сидір Антонович. Ой молодице, щастя без згоди — дірява торбина!

Чути голос Саньки: "Ну, чортова ж душа! Світу білого не бачить!" З'являється Санька.

Чого так лютуєш?

С а н ь к а. Та як же не лютувати? Ну, ось ви, Сидоре Антоновичу, самі розсудіть. Прийшла вранці до мене Уляна, з городньої бригади, треба їй на базар з'їздити, дещо продати, дещо купити... Дала я їй коней. Сідає на віз Уляна, коли це, бачу, і чоловік біля неї вмощується.

Сидір Антонович. Ти скипіла одразу?

Санька. Авжеж, скипіла! Щоб оцей нероба, гультяй, шайтан оцей на колгоспних конях їздив?..

Сидір Антонович. А може, в нього теж якісь діла?

Санька. Діла? Знаю, що він думає... Уляна грошей вторгує, а він, холера, у неї вициганить та піде до чайної горілку пити.

Сидір Антонович. Може й таке статися.

Санька. Розлютилась на нього. "Злазь,— кажу,— з воза!"

Сидір Антонович. І зігнала?

Санька. Зігнала! "Ти,— кажу,— Уляно, їдь, а він нехай слідом за возом пішки до базару тьопає... як цуцик!"

Сидір Антонович. Ой Санько, ходиш ти, та бурчиш, та жалиш людей, мов кропива.

Санька. Яких людей? З хорошими людьми в мене дружба, а нероб усяких, гультяїв, п'яниць... Не можу на них дивитися — так вони мене розстроюють. Пекла б їх вогнем!

Сидір Антонович. Ну, розбушувалась ти сьогодні, Санько. Скоро приборкаємо п'яниць. Що постановлять загальні збори колгоспників — так і мусить бути!

Санька. То чому ж ви не скликаєте ці збори?

Сидір Антонович. Скличемо... Скоро скличемо. А ти мені зараз от про що скажи. Степаниду сьогодні бачила?

Санька. Бачила. А що?

Сидір Антонович. Нічого не помічала за нею? Санька. Що я мала помічати? Робить добре. Тиха, смирна жінка...

Сидір Антонович. Тиха, смирна... До людей треба придивлятися не тільки тоді, коли вони у бригаді працюють, а знати, як і вдома живуть.

Санька. Що ж мені в горшки до них заглядати, чи що?

Сидір Антонович. Ти не сердься. А краще ходімо, я тобі дещо розкажу.

Виходять.

Входить Альоша Вертепа, сідає під осокором, зітхає.

А л ь о ш а. Вчора не був на роботі, позавчора не був і сьогодні з самого ранку блукаю над Дніпром — це доказ того, що спокій мій порушено. (Зітхнув). Вчора мені снилась... Позавчора снилась... Я втратив апетит. Мама турбуються за моє здоров'я, а тато позирають то "на мене, то на солдатський ремінь — це доказ того, що краще мені побути біля Дніпра. (Зітхнув). І на душі в мене зараз, як у тому небі... А хто винний? Агроном. Хіба десь підстерегти та огріти його ломакою? А що, як він ту ломаку вихопить та огріє нею мене? Треба подумати... на дозвіллі...

Блискавиця. Далекий грім.

Мабуть, піду додому, та з'їм глек холодного кисляку, та й вирішу все: чи думати мені про неї, чи це вже остаточний доказ того, що надіятись мені не слід. (Зітхає, виходить).

Все яскравішими стають спалахи блискавиць, все гомінкішими перекати грому Чути дівочі голоси: "До села не встигнемо".— "Ховаймося під сокориною".— "Що ти? Поглянь, яка вона висока. У неї блискавка може вдарити",— "Таню, куди ж ти?" Голос Тані: "Під сокориною стоятиму". Голос: "Не боїшся грому?"

Таня (вбігає). Нехай гримить.

Блискавка. Грім. Шум зливи.

Альоша (дивлячись на річку). Човен з лозою... У таку бурю...

Лине крик: "Рятуйте! Ряту-у-у!.."

Таня. Степанида!.. Невже справді вона? Розлучниця...

Лине крик: "Рятуйте! Ряту-у-у!.."

Вона! Як кидає на хвилях човен. Що ж робити? Що? Там бистрина, там вир страшний. Перевернувся... Човен перевернувся... Ма-а! Мамочко, вона ж втопиться!., втопиться!.. (Рвучко розстібає гудзики на платті, вибігає).

Починається дощ з градом, спалахують блискавиці, гуркотить грім. Пройшла босоніж, з підтиканою спідницею жінка, вкрита мішком. Десь хльоскає батіг і чується голос молодого пастуха: "А куди, ряба, куди заверта-а-а?.." Знову блискавка... Знову грім. Хтось по той бік Дніпра благально просить: "Подай перевозу!.. Подай пере-

во-о-о!.."

Та нарешті злива стихає. Не так часто й гомінливо гуркоче грім. З'являються Тетяна і Степанида. Плаття в Тетяни не застебнуте на всі ґудзики.

В руках хустка.

Таня. Отямилась... Житиме... Тепер житиме! (Садовить під сокориною).

Степанида (пильно дивиться на дівчину). Ти... рятувала?

Таня. Я.

Степанида заплющує очі. Вам погано?.. Я зараз гукну людей.

У брезентовому змокрілому плащі з'являється Сергій Заярний.

Сергій (стрівся очима з Танею, перевів погляд на Степа-ниду). Що трапилось?

Таня мовчки віджимає хустку.

Степанида (розплющує очі, дивиться на агронома). З того світу я...

Сергій (кидається до неї). Що це значить? З якого світу? (До Тані). Про що вона говорить?

Таня. Човен з лозою перевернувся...

С е р г і й. До лікарні... Негайно.

Степанида. Додому... (Заплющила очі).

Сергій. Може, й справді додому, а я потім до неї лікаря викличу. Як гадаєш, Таню?

Таня (витрушує хустку). Не знаю.

Сергій. Степанидо! Степанидо! Ви мене чуєте?

Степанида. Чую! (Дивиться на нього).

Сергій. От і добре. Кладіть руку на моє плече. Ось так.

Степанида. Сама йтиму... Мені вже краще. (Глянула на Тетяну). Пропала ж я тепер... Навіки пропала!..

Виходять.

Таня (крізь сльози).

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вечірня пісня, Шиян Анатолій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вечірня пісня, Шиян Анатолій"