Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Вечірня пісня, Шиян Анатолій 📚 - Українською

Читати книгу - "Вечірня пісня, Шиян Анатолій"

206
0
01.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вечірня пісня" автора Шиян Анатолій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

С е р г і й. То це ви зараз на полювання вийшли? Сидір Антонович. Жартувати не збираюсь. Сергій. Бачу.

Сидір Антонович. Ти знаєш, мав я синів. Полягли мої сини... До тебе придивлявся ці роки і тебе... як сина...

Сергій (дивиться на голову колгоспу). Я дуже... дуже ціную... Тільки не розумію, чим заслужив...

Сидір Антонович. Багато наші люди зробили в колгоспі, і мені хочеться, щоб у достойні руки потрапило господарство.

Сергій. Ви так говорите, Сидоре Антоновичу... Сидір Антонович. Наче збираюсь помирати? Про це подумав?

Сергій. Не зовсім... Але якийсь настрій у вас... аж страшнувато слухати.

Сидір Антонович. А ти не страшись. Відчуваю... Недовго вже мені... зосталось. Треба думати про заміну, і я тебе... обираю.

Сергій. Щоб я?..

Сидір Антонович. На загальних зборах скажу. Колгоспники мене знають... Підтримають. Я вірю: ти збережеш наш труд і помножиш його... для людей.

Сергій. Навіть не знаю, що й відповісти. Я ніколи про таке не думав... Ні потрібного досвіду, ні вміння...

Сидір Антонович. Досвід — діло наживне. Ти чоловік освічений, до роботи беручкий, не п'яниця, не гультяй!.. Організатор добрий... Працюватимеш!

Сергій. Райком партії, коли треба буде, знайде достойнішу людину.

Сидір Антонович. Аяів райкомі тебе рекомендуватиму. Ти, Сергію, запам'ятай: партія робить те, чого хоче народ. Інших інтересів у партії немає... Все для народу.

Сергій. Сидоре Антоновичу, чи ви жартуєте, чи смієтеся з мене. Ну, як можна отаке мені пропонувати? Ми дістанемо для вас путівку на курорт. Підлікуєтесь і житимете до ста літ!

Сидір Антонович. Може б, до сьомого десятка й дотягнув, коли б не війни. У громадянську тричі поранений...

та дві контузії переніс. А в цю війну теж горя зазнав... Здає серце.

Сергій. Не знаю, що вам відповісти. Сидір Антонович. Подумай.

Сергій. Подумаю. Так зопалу не можу... Нічого вам не обіцяю...

Сидір Антонович. Тобі, сину, доведеться. Сам я приглядався, і людям видно. Ти цього достойний. А зараз ходімо... даси мені дубочків... Хочу посадити власними руками.

Сергій. Боюся... Гора крута.

Сидір Антонович. А ти не бійся... Ходімо!

Виходять.

З'являються Санька і Тетяна з саджанцями дерев.

Санька. Сама ти винна. Питалася в тебе, так ти ж нічого не розказуєш.

Таня. Що ж я розказуватиму? Не любить він мене. (Намочує коріння саджанців у воді).

Санька (робить те саме). Чорт вас і розбере. Таня. Ви не лайте.

Санька (ласкаво). Та хіба ж я смію тебе лаяти, коли ти для мене мов дочка... рідна.

Таня. Бабуся розповідала... про вас.

Санька. Значить, все знаєш, як тебе, маленьку, доглядала... (Обіймає Таню). Сирота моя! Доченько моя! Знай: тобі боляче — боляче й мені... Молода ще ти, життя не знаєш... Ви зійдіться з Сергієм, поговоріть душевно... Порозумійтеся...

Таня. Порозумійтеся... (Зітхає).

Санька. Ти не зітхай, а роби те, що раджу тобі. Я йому вже говорила.

Таня. Що... говорила? —

Санька. Сьогодні до озера на побачення вийдеш... як місяць зійде. Він тебе тут ждатиме. Таня. Хіба я просила?

Санька. "Просила"... Та я, мабуть, цілий рік ждала б такої просьби. Сама тепер знаю, що робити. І ти мене слухай. Сказано — прийти до цього озера... Я наряд тобі даю, як бригадир. Щоб у моїй бригаді порядок був і спокій... Значить, приходь!

Таня. Ой які ж бо ви, Саню!

Санька. Ось така, як бачиш! А то баламутять одне одного. Треба так: зійшлись, поговорили, щоб все було ясно, а тоді: або одружуйтесь та живіть щасливо, або розлучайтеся і не морочте голови ні собі, ні людям!

Таня. Знову кричите.

Санька. А ти не сердься. Такий у мене характер. Таня. Зійдіться... Як же сходитись, коли сьогодні... Сама бачила... Степанида тут була.

Санька. А що ж, їй не можна по лузі ходити?

Таня. Чому ж не можна?.. З ним вона розмовляла...

Санька. Тю! Ото й всього?

Таня. А про що вони говорили? Ну, про що?

Санька. На побачення вийдеш, то й розпитайся, Сергій тобі скаже.

Таня. Соромлюсь я... про таке питатися.

Санька. То й будеш сидіти... вдома. Ніякий чорт і заміж тебе не візьме. От щоб я вмерла, дограєшся, поки він собі іншу дівчину знайде.

Таня. Нехай знаходить.

Санька. Такого сокола випустити з рук. Сказано: молоде — зелене. Нічого ще ти не тямиш у сімейному житті.

За сценою гомін, крик: "Упав... Стояв, стояв і впав...", "У нього ж серце

хворе".

(Тривожно). Випхався на таку гору. (Вибігає).

Таня стоїть, дивиться на гірський схил.

Таня. Ведуть... Його ведуть сюди. Як же мені бути? Піти

звідси чи лишитися? (Не рушає нікуди). Бідний... Зів'яв... І об-

личчя зблідло. *

Сергій і Олена Семенівна вводять голову колгоспу. Входять люди.

Сидір Антонович. Перепочину трохи... Сергій. Казав же... Не треба... А ви... Санька. І чого вас понесло туди... з таким серцем? Сидір Антонович. Хотілося, щоб і мої дубочки на цій горі шуміли.

Сергій. Ще посадите... Весною... Десь отут, поблизу Дніпра.

Сидір Антонович. Ні, мабуть... Не посаджу... Це вже... все!

Сергій (тривожно). Погано... Вам дуже погано? Сидір Антонович. Кінь мій... біля сокорини... Сергій. Гей, хлопці, мерщій сюди коня!

Хтось з юнаків вибігає.

Зараз одвеземо вас до лікарні... Все буде гаразд.

Санька. І я так кажу... Ще вам, Сидоре Антоновичу, жити та й жити, а ви таке ото говорите, що вас і слухати не хочеться.

Сидір Антонович. Розступіться трохи... Гляну... на Дніпро... Може, востаннє його... бачу.

Розступаються перед ним люди.

Все життя своє дивився на нього... Милувавсь красою... Батракував у Подніпров'ї... Плоти ганяв замолоду...

Олена Семенівна (пильно дивиться на друга). Невже справді, Сидоре, її чуєш?

Сидір Антонович. Чую... Надходить...

Олена Семенівна. А ти про це не думай... У нас добрий лікар... Все зробить.

За сценою хлоп'ячий голос: "Тпру-у-у, вороний!" Сергій. Ну, ходімо!

Сидір Антонович. Зажди трохи... Ще на нього гляну... Олена Семенівна. Потім глянеш... Ніде не дінеться...

Сидір Антонович жадібно озирає Дніпро. В очах його іскряться сльози. Десь на узбережжі зринає мелодійна пісня, бринить, наростає...

Сидір Антонович. Прощай!.. Мій голубий... Повноводий... Навіки... прощай!

Виразнішими стають сильні, молоді і прекрасні голоси. Завіса

КАРТИНА СЬОМА

Та сама декорація. По той бік Дніпра де-не-де горять рибальські багаттячка. Небо всіяне ясними зорями. І здається, з того неба пливе сумовита мелодія:

Місяць на небі, зіроньки сяють, Тихо по морю човен пливе. В човні дівчина пісню співає, А козак чує, серденько мре.

Пісня та мила, пісня та люба, Все про кохання, все про любов. Як ми любились, та й розійшлися, Тепер зійшлися навіки знов.

Ой очі, очі, очі дівочі,

Темні, як нічка, ясні, як день.

Ви ж мені, очі, вік вкоротили,

Де ж ви навчились зводить людей?

Входить закутана в темну шаль Степанида.

Степанида. Знаю, буде гримати, а йду... І нічого вдіяти з собою не можу. Йду... Хоч потай гляну... Хоч голос його почую...

Чути шурхіт у кущах. Він... Прийшов на побачення.

Із-за дальнього гаю підводиться місяць. Входить Сергій у плащі, побачив

Степаниду.

Сергій. Ви?.. Знову?..

Степанида. Я вдень чула все, що вам Санька говорила.

Сергій. Ви ж слово дали... На людях і ніде... не підходити. Чому ж не дотримуєте своєї обіцянки? Ну, чому?

Степанида. Не знаю... (Дивиться закоханими очима на нього). Ось прийшла сюди, а для чого — й сама не відаю. Удень ви сердились на мене...

Сергій. І зараз серджусь.

Степанида. А мені б тільки дивитися на вас... Отак, як зараз..,

Сергій. Степанидо, треба кінчати... Кінчати, бо так же можна збожеволіти.

Степанида. Хотілося б мені... Сергій. Що? Ну що ви хочете?

Степанида. Щоб трішечки... Хоч трішечки любили мене.

Сергій. Я вже вам говорив... І ви знаєте...

Степанида (не слухаючи його). Тоді б мені в світі було радісніше жити, а я б нікому про те не сказала. Я б оберігала моє таємне щастячко...

Сергій. Навіщо таке говорити?

Степанида. А коли б ви були моїм мужем...

Сергій. Ніколи цього не буде!

Степанида. Коли б ви були моїм мужем, як би я доглядала вас, милувала, голубила... Я була б вірна до смерті... А зустрінуся з вами — і серце моє щемить, бо знаю: не мене любите. Думала хату її спалити.

Сергій. Ви б цього не зробили.

Степанида. Зробила б. Розум мій був тоді, мов у чаду... Я бажала їй смерті. Сергій. Смерті...

Степанида. Не я,— вона стала на моїй дорозі. Життя моє покалічила.

Сергій. Не знав я, Степанидо, що ви... така жорстока.

Степанида. Я і сама цього не знала. А потім вона... з Дніпра мене витягла... І тепер я нічого вдіяти не можу.

Сергій. Відступіться, Степанидо! Забудьте мене. Степанида. Відступитись?.. Ой Сергію, тяжко вас забувати!

Сергій. Треба, Степанидо. Ви повинні це зробити. Степанида. Розумію...

Сергій. Побачить разом... знову подумає... щось таке у нас з вами...

Степанида. Мені тепер байдуже, що вона подумає. Я вийшла прощатися... Більше не підійду. Сергій. Бажаю щастя. Степанида. Щастя? Сергій. Щастя!

Степанида (дивиться закоханим і в той же час болісним поглядом). Нікого в житті я не любила. Ви, Сергію Андрійовичу... перший... Як у чаду ходжу. Про вас думаю... Вами живу... Та знаю... Не мій... Тетяна вашим серцем заволоділа.

Сергій. Я не криюсь і не крився перед вами.

Степанида. Аяж мов сліпа була... Здавалось, доля мені всміхнулася, коли вперше переступили поріг моєї хати. Я годинами дивилася на вас, коли ви спали, і мені хотілося все зробити, щоб вам було добре... Щоб і їжу вчасно дати, і сорочку чисту... У мене тоді наче крила виросли!

Сергій. Коли б я знав, що таке трапиться,— іншу б хату собі шукав.

Степанида. А я не жалкую і не дорікаю вам, бо вперше в житті справжньої радості зазнала. Тільки ж не відала я, що потім буде. Жила в одній хаті з вами, як зачарована, а вашою душею вже інша дівчина...

Сергій. Степанидо... Навіщо? Ну, навіщо знову це все мені говорите?

Степанида (болісно). Справді... Навіщо говорю? А хотілося... хотілося, щоб знали. Найясніші для мене дні, коли ви жили в мене.

С е р г і й. Ну і як же ви, Степанидо... відступитесь?.. Степанида. Відступлюсь. Будьте щасливі! Сергій. Ви молоді... Гарні... Зустрінеться достойна людина...

Степанида (з відчаєм). Не добивайте мене, Сергію. Мені й так тяжко.

Сергій. Визнаю... Погана рада... Пробачте. Я все сказав.

Степанида. І на тому спасибі, що душу мою розбудили, дали звідати радощів. Шкода тільки, що таким коротким було моє щастя...

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вечірня пісня, Шиян Анатолій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вечірня пісня, Шиян Анатолій"