Читати книгу - "Закохай мене в себе, Вікторія Вецька"

— Дякую, я зараз приїду! — мої слова відгукнулися, розбиваючи тишу, а потім я швидко відхилила дзвінок, поклавши телефон на косметичний столик, де він спокійно лежав, ніби чекаючи наступного дотику, який відновить його пульсуюче життя.

Серце майже вискочило з грудей, коли я отримала той дзвінок про мамин серцевий напад. Що ж за біда спіткала її цього разу? Мозок працював на максимумі, коли я швидко клацала номер та викликала таксі. Поспішала до лікарні, наче життя мами залежало від кожного мого кроку.

Прибуваючи до лікарні, я відчула, як моє серце голосно б’ється. Задихана, я прямувала до входу. Я затамувала дихання і підійшла до чергової медичної сестри з розпачливим поглядом в очах.

— Доброго вечора, я донька Тетяни Макарець, — мій голос переповнений тривогою, хрипотінням, в якому проступають нерви в кожному слові.

— Нажаль, відвідування пацієнтів на сьогодні завершенні, — промовляє сумно медична сестра, її голос пронизаний тугою.

— Мені потрібно як доньці її побачити, я дуже хвилююся за матір. Я обіцяю бути в неї не довго, — мої слова пронизані жалем, сподіваючись, що жінка відчує мою тривогу і дозволить мені пройти.

— Тільки не більше п’яти хвилин! Палата 32, —  каже вона, спостерігаючи за мною з певною дбайливістю.

— Дякую! — вигукую дуже радісно, і на цих радощах обіймаю медичну сестру, відчуваючи велику подяку і легкість у серці.

Вона стоїть, здивована.

— Так все, їдь! — вона вигукує, сідаючи за стіл, а я вирушаю в палату, серце стукає від змішаних емоцій.

Зі швидкістю блискавки я ринула до маминої палати. Тихенько увійшовши, я підійшла до її ліжка і обережно сіла поруч. Моя рука знаходить її, сповнену тривоги, руку. Мама відкриває очі і дивиться на мене жалісним поглядом.

— Доню, Максим все мені розповів! Я знаю про твої стосунки, та про вагітність, — її голос звучить пронизливо.

—  Коли він встиг тобі все розповісти? Він же в лікарні! — хвилювання зривається у моєму голосі.

— Я була сьогодні в лікарні в нього, і він все розповів мені, — мама зітхнула, глянувши на мене сумним поглядом.

— Вибач, матусю! Я сама мала все розповісти, — сльози майже вибухають з моїх очей.

Через емоції, які охопили мене та накрили своїм покривалом, я навіть не можу тверезо мислити.

— Не картай себе, доню. Головне, що я знаю. Але моє серце крається, думаючи про все це, — мама обіймає мене своїм поглядом.

— Мамо, не думай про це! Тобі не можна зараз хвилюватися! — я промовила з надією, але мама лише згідно кивнула головою та закрила очі.

В її руках я відчувала легке стискання, і серце боліло від того, як важко їй було. Але найболючіше було від того, що Максим все розповів мамі.

Вийшовши з палати, я відчула, як відчай обвиває мене, обгортаючи важкою ковдрою. Як Максим міг зробити це без мого відома, без мого дозволу? Його безвідповідальність і бездушність перейшли всі межі! Я думала, що він той, з ким я мала змогу збудувати майбутнє, створити справжню родину. Але виявляється, він не більше, ніж віддзеркалення свого батька. Вірно кажуть, яблуко не падає далеко від яблуні. Я більше не хочу ставати жертвою обману, але, здається, знову наступила на ті самі граблі. Навіть після усього цього, життя так і не навчило мене своїм урокам. Я все ще та сама наївна дурепа, яка вірить в кохання.

Крокуючи, сльози капали з моїх очей, маленькими краплинами болю. Я захлиналася в емоціях, які затопили мене, і просто не могла це в собі перебороти. Як він міг? Я вірила, що його почуття до мене були істинні, але це була лише ілюзія, маскарад. І я знову стала лялькою у чужих руках. Спочатку у руках його батька, а тепер у його. Проклятий брехун! Я ненавиджу тебе з усієї силою своєї душі!

Чи зможу я коли-небудь повірити ще раз? Не знаю, але це питання не дає мені спокою. Інколи в голові виникають думки: а що, якщо це мамина чергова брехня? Хіба їй не жаль мене, її власну, єдину донечку? Та якимось чином вона про це дізналася. Напевно, мій мозок просто шукає виправдань Максу і не хоче приймати все настільки буквально.

А якщо це дійсно правда! Ці думки обволікають мене павутиною, наче павук свою безпорадну жертву, не даючи жодного шансу на порятунок. Відчуття безвиході стискає серце, і кожна клітинка тіла кричить від болю і зради. Сумніви й підозри тримають мене в полоні, як темна ніч, що затуляє світло надії. Здається, що весь світ змовився проти мене, змушуючи занурюватися все глибше в морок зневіри. Моя віра, як зламане крило, більше не здатна підняти мене в небо. Чи знайду я колись сили знову злетіти?