Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

Як тільки я увійшла до своєї квартири ( про те, що вже за кілька днів вона може перестати бути моєю, мені зараз  не хотілося думати), відразу кинула пакет із покупками у передпокої і швидко ввімкнула комп'ютер.

Перш за все я заходилася перелопачувати різні юридичні форуми та тематичні групи, де можна було безкоштовно отримати консультацію спеціалістів. Але коментарі всіх "доброхотів", котрі жваво почали обговорювати мою ситуацію, ще більше мене заплутали. Одні радили "забити" і не реагувати на залякування, інші наполягали на тому, що я неодмінно маю звернутися до поліції та прокуратури, ще деякі просто мені співчували та лаяли Юру різними нехорошими словами. І лише один коментатор там був дійсно практикуючим адвокатом, але він  відмовився робити будь-які висновки без детального вивчення усіх документів та запропонував мені зайти до нього в офіс для консультації. Правда, контора його знаходилася у Києві, а ціни на послуги були занадто високими, як на моє сумне фінансове становище. 

Тоді я сама почала читати різні законодавчі акти, і спершу наче щось і розуміла, але чим далі в ліс, тим більше специфічна канцелярська мова та численні поправки й уточнення забивали мені памороки.

Зрештою я усвідомила лише те, що нічого не розумію, і якщо той чоловік, котрий мені телефонував, дійсно мав юридичну освіту, то з суперечки  з ним у мене не було жодних шансів вийти переможницею.

Можна було ще порозпитувати родичів, друзів — може, хтось порадив би хорошого спеціаліста, послуги якого не коштували б захмарно дорого, але моя уперта вдача протестувала проти того, щоб вводити будь-кого із знайомих у курс подій. Не хотілося б, щоб усе місто перемивало мені кісточки і зловтішалося.

Може, зробити так, як Юра — зібрати найнеобхідніші речі і зникнути, виїхати до іншого міста, залягти там на дно? Але я розуміла, що не зможу покинути батьків і сестру — якщо я втечу, нічого їм не сказавши, вони збожеволіють від хвилювання, а коли б я про все те розповіла — то, знову ж таки, вони б не змогли втримати язика за зубами. А раптом той чоловік почне шантажувати їх? А у батька хворе серце… Ні, я не хотіла втягувати нікого у цю справу.

Якась така безвихідь огорнула мене, що прямо вити захотілося. Зайшла до Фейсбуку, сама не знаючи, на що сподіваючись, може, на щасливий випадок — що Юра раптом дасть про себе знати. Але жодного дива не сталося — від нього не було ні слуху, ні духу, жодних повідомлень чи смс, зате стрічка миготіла літніми фото друзів — хтось відпочивав біля моря, хтось на дачі ласував ягодами чи збирав гриби, хтось викладав світлини своїх квітів, хтось хвалився рукоділлям чи прочитаними книгами… Я відчула раптом злість на увесь цей яскравий, але такий байдужий світ, де кожен бачить тільки себе та те, що його оточує, а повідомлення інших може лайкнути чи прокоментувати, хіба якщо там якась цікава фоточка або смішний жарт.

Якщо ж у когось трапилася біда, і він, не в змозі тримати свої емоції в собі, захоче ними поділитися — то, скоріше за все, друзі обійдуть такий допис стороною, в кращому випадку поставлять смайлик із слізкою чи напишуть "співчуваю" або "тримайся"...

Мені раптом нестерпно захотілося зайнятися душевним стриптизом, а якщо говорити простими словами — написати на своїй сторінці, як мені погано і яка я самотня. Звичайно, я не збиралася розповідати усю свою історію, я не настільки дурна. Але, може, хоч якась добра душа напише кілька слів підтримки, і у мене створиться ілюзія, що у скруті я зможу на когось покластися. Хоча б виговорюся, і то буде якесь полегшення. Адже у мене зібралося багато друзів в соцмережах, я залюбки приймала до гурту всіх, хто просився, тож, може, знайдеться небайдужа людина, яка просто напише у відповідь щось заспокійливе і допоможе протриматися до того часу, як я знайду вихід із цієї ситуації.

Я заходилася складати текст свого допису, уникаючи конкретних деталей, але разом з тим намагаючись якнайточніше передати емоції, котрі відчуваю — свій біль, страх, самотність, зневіру…

"Я зайшла в тупик…" — надрукувала я і замислилася. Мій досвід у написанні текстів і філологічна освіта дружно сигналізували, що останнє слово є русизмом, проте українського відповідника я так сходу не змогла пригадати. Вирішила спитати в он-лайн перекладача, але була в такому "роздраї", що просто ввела це слово в пошуковик гуглу і тільки після того, як побачила запропоновані відповіді, зрозуміла свою помилку.

Вікіпедія, тлумачний словник, реклама якихось релігійних течій, посилання на книги з психології — мені ж потрібен був усього-на всього переклад… до речі, я вже згодом сама знайшла український відповідник — "безвихідь". Але на ту мить я просто тупо сиділа і дивилася на монітор, неначе забула, що я взагалі тут роблю і навіщо відкрила цю сторінку.

І що я роблю в цьому житті, в цьому місті, у цій країні, на цій планеті? Може, я взагалі з самого початку помилилася адресою?

В самому низу гуглівського пошукового списку я наштовхнулася поглядом на якийсь дивний заголовок.

"Шукаєте вихід з тупика? — було написано там. — Спробуйте новітню технологію психоаналізу, розроблену провідними вченими Великобританії."

Чомусь мені здалося, що серед порад, викладених у тій статті, може виявитися і щось корисне в моїй ситуації. Хоча зараз я розумію, що мені просто хотілося потягнути час, переключити мозок на якусь іншу дію, ніби, якщо я пройду той чи інший тест чи прочитаю чиїсь розумні думки — це відразу кардинально змінить моє життя і допоможе розв'язати всі проблеми, котрі обсіли мою багатостраждальну голову.

Отож я клацнула мишкою і перейшла на сайт з тією "новітньою психотехнологією".

На мій подив, то виявилася зовсім не вузькоспеціалізована сторінка з психології і навіть не хитро завуальована реклама котрогось психоаналітика, які настійно шукають клієнтів серед замучених кризою та пандемією земляків.

За посиланням виявилося щось подібне до комп'ютерної гри. Переді мною на синьому фоні загорілися великі білі літери, що складалися у фразу: "Перейти до моделювання ситуації".